Коли вже далі зволікати з самоідентифікацією не випадає, доведеться згадувати, що звати мене, скажімо, Лілія, ніжне квіткове ім’я, а прізвище — Крутая. Де документи, не знаю, мабуть, під руїнами, там, де й частка пам’яті, що завідувала відомостями, як, коли й навіщо опинилася у Північноамериканських Сполучених Штатах. Амнезія й квит. Ані здогаду. Жила собі десь в СНД, послизнулась, очуняла — гіпс.
Напевно, бебісітером завербувалася. Наших багато жінок так роблять. Покажіть-покажіть по телевізору, може, мої роботодавці відгукнуться, то разом і дізнаємося, хто ми такі і навіщо. Тільки навряд чи впізнають мою парсуну після стількох майстерних операцій. Лілія ми, Крутая, не забули?
Ну як, відгукнувся хтось? А шкода. От наберуся сил, одужаю й поїду додому, до Москви, боротися з чеченським тероризмом. Як особисто постраждала жертва. Може, там згадаю, звідки я.
А нові документи — то, даруйте, вже ваш клопіт, я чесна жінка, я до вас у жертви не набивалася.
От дістану цілковите відшкодування збитків, і моральних, і фізичних, і поїду. Коштом країни, яка не змогла мене захистити від Осами Бен Ладена і його Аль Каїди. До слова, мені не зовсім сподобалося нове обличчя, яке ви змайстрували замість мого, питомого. Ніс задовгий, вилицювате якесь, циганкувате. Переробити б.
Задорого? То й що? Мене й рідне влаштовувало.
Я його не на дискотеці втратила.
Вона всього навчалася заново: ходити, говорити, розуміти. На новий документ сфотографувалася, як шрами на обличчі загоїлися, щезли гематоми. До обличчя доведеться звикати, не сахатися, зустрівшись із дзеркалом. Лілія пильно розглядала себе. Все, що сталося, інакше, ніж провидінням не назвеш. Багацько людей у світі проживають по два життя? І небагатьом платять так круто за перехід з одного в інше. Отож бо.
На київську землю ріднесеньку ступила спокійно. Колінкувати й сніг цілувати? Київ як Київ. Ще подивимося, хто кого цілуватиме. Маю щодо цього міста глобальні ф’ючерсні плани.
Виходила, як біла людина, через ВІП залю, де почекала на свій вантаж. Зимно, хай йому… «Єстедей», — рвонуло поряд. Лілія кліпнула на обшарпаного волоцюгу музику, який мучив баяна.
«Єстедей, пара пара бам бам бам, єстедей, — прохрипів бітломан, забачивши до себе інтерес. — Їсти дай».
— Дулі тобі, — сказала Лілія. — Втім, грай гучніше. Повертатися, то з музикою!
«Кандид, геть спантеличений, не міг прийти до тями, як це він зробився героєм. Одного чудового весняного дня він здумав прогулятися і пішов світ за очі, певний, що користатися з ніг для свого задоволення — невід’ємне право людей, так само, як і тварин. Але не одміряв і двох миль, як четверо інших героїв, шести футів на зріст кожен, заскочили його, зв’язали і допровадили до буцегарні.
Його запитали, ні на титло не кидаючися судової процедури, чому він віддає перевагу: чи пройти крізь стрій зі шпіцрутенами тридцять шість разів, чи дістати одразу дванадцять олив’яних куль у лоба. Хоч як він запевняв, що воля його вільна і що він не прагне ані одного, ані другого — довелося таки зробити вибір».
Зірка вийшла до кухні, ввімкнула музику.
«Будьмо здорові, пиймо до дна, нам не завадить чарочка вина», — переконувала «Піккардійська терція». Вичитавши, що дитя, плаваючи у плацентарному космосі, все чує, Зірка експериментувала. «Терція» малого збуджувала, починав брикатися, втрапляв у ритм. Надто його надихало «Ельдорадо». Взагалі був (була) небайдужим до тенорового співу. З улюбленого Зірчиного Паваротті схилявся (схилялася) до тужного, аж до Бога, зойку душі в «Пам’яті Каруза». Бетховен лякав, Моцарт не розчулив.
Несподівано затих зачаївся, зачувши віртуозну скрипицю Асії Ахат. Коли скінчилася композиція, щосили загамселив ногами руками — давай іще. Засинав лише під «Болеро» Равеля.
Зірка давно відчувала — Равель упіймав ритм життя. Під його модернізовані тамтами — чи клітини діляться, чи зірки народжуються, чи вивергаються вулкани… То там, то — там, там там, там там. Проаналізувати б за час людської записаної історії періодичність катаклізмів, скласти їхню ритмічну модель… Гляди, й складеться Равель. Сидить собі Саваот (чи Ягве, чи Аллах) на хмаринці, перебирає пальчиком: пам-пам — маєте Везувій, па-рам-пам — ось і Етна, парам пам-пам — на часі «Титанік», парам парам пам-пам — кривавий Спітак, наступний «пам» — Чорнобиль чи сердешне Закарпаття. Грає-грається, умліває з ритму. Потерпає з відсутності оплесків невдячних Адамових ребер й Адамової сперми.
Сьогодні Вольтер налякав її своїм мізантропізмом. Щось у нього, далебі, не склалося у вічності. Або Макс знову допік пильною увагою.
Зірка не раз бачила, як котисько полював на класика світової літератури і філософської думки, силкуючись скинути його лапою з сідала.
Був заскочений за цим і покараний Зірчиною індиферентністю до ігор, а надто до улюбленої — «а де наша лапка?»
«Є народи, — жовчно прокоментував черговий котячий замах супер мислитель французького Просвітництва, улюбленець європських можновладців і особа, наближена до монарших домів, — у яких за норму — пожирати власних батьків, а перелюб з дружиною друга — то, вважай, товариська послуга. Втім, це аж ніяк не спростовує закону: «не завдавай іншому того, чого б ти не хотів для себе». То більше — хто споживає власного батька, нехай розраховує на те, що свого часу стане поживою для власних дітей». Зірка зважила на ультиматум, і бюст Вольтера вкотре перекочував на безпечніше місце.