Стас повернувся за кілька хвилин.
— Квартира зазвичай здається в оренду. Хазяйка живе у дочки. Останнім часом тут мешкала жінка. Середнього віку, шатенка, трохи схожа на циганку чи що. Але — «прілічная». Жила самотньо. Одного разу сусідка засікла чоловіка, радше, хлопця, який допомагав жінці щось нести.
Поїхала, судячи з валіз, зовсім.
Знайшли господиню.
— А что, у меня все по закону, через регистрацию, у нас с этим строго, мне лишние приключения на голову не нужны, если хотите, проверьте… — хоч і український, а все ж прокуратурський документ Стаса справив ураження.
— Фамилия, имя и отчество вашей жилицы, когда и куда она выбралась?
— Выбралась сегодня рано утром, расплатилась, все честь по-чести, ключи вернула. Куда, не знаю, слышала, что в аэропорт такси заказывала. Она женщина серьезная. Тут бизнесом занималась. Почти два года жила. Когда уезжала по делам, всегда расплачивалась, вдруг не вернется. У бизнесменов сейчас жизнь опасная. И стреляют в них, и взрывают…
— А какой бизнес, не знаете?
— Меньше знаешь, крепче спишь. Но мне на день рождения вот что подарила.
Жінка показала порожню пляшку. На етикетці стояло: «Горілка «Крутая».
— С ней дети были?
— Я не видела. В квартире жила одна.
— Звонила ли она по межгороду с квартирного телефона?
— Да. Но оплатила. Я хотела восьмерку снять, а то люди всякие бывают. Наслушается сексуальных гороскопов из Никарагуа, а я — плати. Она просила не снимать. А фамилия ее, вот, пожа луйста, у меня все записано. Крутая Лилия Ивановна.
Як боляче… Тіла наче Біг ма… Суцільний оголений зубний нерв. А в нього штрикають розпеченою бормашиною… Звідкись з’явилася полегша. Прохолодна хвиля зродилася в руці, хлюпнула, притлумила біль, розлетілася бризками бульбашками. Вони тихо пливли, розмаїто на розмаїтому тлі, беззвучно зринали нізвідки, поринали в нікуди. Клітини знали, що біль повернеться. І він повертався. Оголений зубний нерв… Учувалися якісь голоси, щось говорили незрозуміло. Чиїсь руки торкалися ран, завдаючи нового болю. Вже чекала нової знеболювальної рятівної хвилі, хапалася за неї, як за соломинку…
До часу про те, що вона вже стала адекватною, ніхто не повинен здогадатися — хотіла обміркувати всі про і контра свого нового становища.
Ба, може, й реінкарнації. Доля зваблювала шансом… Ні сіло ні впало не тероризують найпершу країну світу. Подумала, що в такий екзотичний спосіб пекельні сили надсилали їй якийсь меседж, як каже грамотний син Віталік. Вищі сили будуть незадоволені, коли Лілія неправильно прочитає це послання. Розчолопати, второпати, дати всьому тому раду — потрібен час. Мала вдосталь.
Американи носилися з нею, як з писаною торбою. У лікарні, в реабілітаційному центрі жертвам глобального тероризму ноги мили й воду пили. Могли би — продавали б ту воду на благодійні сувеніри. Жертва терору — ось твій шанс, вирішила вона.
Коли не розумієш мови, чужі балачки не заважають спостерігати й думати. До неї приводили іспанця, німця, ще когось, не розбери поймеш. Аби звуками рідної мови пробудити свідомість, з’ясувати, хто вона є. Не з’ясували.
Поки хтось з сусідів по палаті не настукав персоналові, що вона гукає уві сні мовою, схожою на сербську чи якусь слов’янську. Раділи, мов у цирку. Вони взагалі дитинні якісь, ці американи, покажи їм пальця — сміятимуться до кольок. Ю о’кей? — запитав лікар, представляючи їй російськомовного дядька з Брукліна, який санітарував у лікарні. О’кей, о’кей, це що за один?
Бруклінець одесець забалакав російською, вона відповіла. Бо ким ще можна тут позиціонуватися? Не арабкою ж. А довіку скніти без словесною даункою… Даруйте, ще не вечір. Отже, ми рускині. Це перший крок. Не поспішай, жінко, не захлепуйся, здавай свої редути потроху, за дивіденди, приходь до тями повільно, хай кожна перемога їм дається з бою, симпатизуватимуть більше. Ач, забігали, ім’я їм називай. Погуляйте ще. Ось вітамінів поп’ю, вустрицями для підвищення розумової діяльності заїм, то буде вам ім’я.
Можливо. З часом. Як карта ляже. Суламіф вас влаштує? Ні, Суламіф не можна. Скажуть — єврейка. А євреї своїх не кидають, хутенько все розпорпають, і хто я, і що я… Нам цього не треба.