Стас обтріпався.
— А позірно така поважна пані…
— Я — не зумисно.
— Уявляю, якби ви це зробили цільово. Ось піду, посвідкую, що мене побито, стягну з вас відшкодування мат і мор збитків. Тобто: матеріальних і моральних. — Із моїх статків?
— Як ся маєте на свобідних хлібах?
— А-а, сказати б: як ся не маю. Те-се. Консультую потроху… На хліб із кефіром.
Давно Кулик не бачила Стаса. Та сама легко важна елеґантність, та сама посмішка гризуна, пещена борідка. Легка новенька дублянка, білий комір пухнастого светра, солодкуваті пахощі гарної парфуми. Жодна не мине, не паснувши оком.
Скільки ж часу спливло? Достобіса. І ось минуле наздогнало.
— Підімо кудись у тепло, погомонімо.
— Це від вас телефонували?
— Тетяно Іванівно, кажіть мені, як раніше, «ти».
Я за старою звичкою підлеглого, коли чую це ваше «ви», починаю хвилюватися. Знаєте анекдот: стоять два кілери в парадному, чекають на жертву.
Один зиркає на годинника. «Щось клієнта довго немає, вже хвилююся, не сталося б чого поганого».
— Чому не зателефонував сам?
— Зважаю на прослуховування.
— Моє чи твоє?
— Знаєте гасло урядників, загартованих у бойовищах за високі крісла? «Оглянісь вокруг сєбя, нє грєбйот лі хто тебя».
— Яким мотлохом напхата твоя голова, Стасе.
— Радий чути звичне, екс шефине. Бо я вас не впізнав було, даруйте.
Кулик побачила себе зі зворотного погляду.
Очима Стаса. Не добереш віку: тітка у старому пальті, архаїчній норковій шапці каструлею, стоптаних чоботях, самоплетеному шарфі з висотаними нитками. Схудла, пальто висить, як на жердці. Стас підхопив попідруки і повів до метра.
— Аве, Марі-і-і-я, — інтеліґентним вишколеним сопраном виводила літня сива жінка в пере ході, де оперно резонувало, і морозяна пара клубочилась довкола солоспіву.