— Просто Тетяна. -… Це ж я проводжав Лідку до Америки. Я тоді вирахував «Деметру» логічним шляхом…
— Нічого не розповідай без мене. Я теж хочу послухати чужих таємниць. І бігом до столу — бо спізнимося загадати бажання, — зазирнула Зірка.
— Дорогі жінки! — Командо підвівся. — Ми з Максом від імені сильної статі щиро вітаємо вас з наступним роком. Ми всі пережили чимало, всі на щось сподіваємося, нехай усе погане щезне в минулому. Як каже Зірка: шануймося, бо ми того варті!
Кулик почувалася, як ото в бестселері «Життя після смерті». Збігалися всі прикмети. Вмерла, відлетіла і вже бачила себе згори — незугарну, безпорадну, без надії, без майбутнього. Аж щось сказало — живи. Ти ще молода, маєш друзів, маєш сина. Радше — можеш його знайти. Здолання бар’єру від животіння до життя приголомшило, мов вибух. І як вибух не дало часу на роздуми.
Думати, діяти, їхати, летіти, знайти.
— Я зайвий раз переконався, жінки — не люди.
Не про присутніх мова. Вони, як кішки, прилетіли з прибульцями з якоїсь Альфи Центаври і зберегли непідвладні людському розумові знання та вміння мімікрувати, перевтілюватися, не здивуюся, якщо й левітувати або телекінезувати. Маєш справу з жінками — нічому не дивуйся. Лідка в усьому випереджала мене на крок, на півкроку. Доганяв, а не наздогнав.
— А як ви на неї вийшли?
— Коли мене випустили з криміналу під чесне слово, що я закладу Зірку, я пройшовся по всьому колу Зірчиних знайомих, знайшов Олега Ткача…
— Я теж його знайшла, — вставила Кулик.
— Телебазіка Ткач здав мені Живолупа. Той розкрив секрет вербування вагітних для «Деметри», не без певного тиску з мого боку, видав і свою оборудку з Олійник, саме він допоміг Лідці й сина з собою вивезти. Так я спіймав Лідчиного хвоста.
Коли примчав на летовище, Лідчин літак був у повітрі. Сьогодні я знову знайшов Живолупа, він мене добре пам’ятав від минулого нашого рандеву.
Коли дізнався, що Лідка в нью-йоркському аеропорту не підійшла до зустрічальників і взагалі розчинилася в Америці, Живолуп хутенько й сам розтанув у рідних пампасах і преріях, подалі від каральної десниці обікраденої «Деметри». Справжніх хазяїв цього закладу Живолуп не знає. Я йому повірив і відпустив. Певен, ніхто й ніколи його більше не знайде. Вся надія — на Ткача. А тепер досить про сумне. Агов, дівчата, у вас там, на Центаврі, наливають?
— Тепер скажу я, — піднесла джус Зірка. — Тетяно Іванівно…
— Просто Тетяна.
— Тетяно, я хочу попросити у вас вибачення за початок нашого знайомства. Це була не я, і це було в іншому житті. У нас співають так: «Дим димок над хатою, мов зелений змій. Не журися, брате мій, чарочку налий. Завтра буде новий день — віддавать борги. А тепер най журяться наші вороги!»
Шампанське — справжнє, стіл — смачний, дім — гостинний і теплий. Новий рік настав, переступаючи через старі клопоти, обіцяючи клопіт новий.
— Треба летіти до Америки, — сказала Кулик.
— Або розшукувати через Інтерпол, — підказала Зірка.
— Я не можу офіційно, вона це розуміє, як і те, що я розумію, що вона розуміє. Я не можу ризикувати дитиною. Це — Лідка.
«Єслі кто-то коє-гдє у нас порой…» — проспівало.
— Даруйте. Кулик слухає.