— Як де? В крематорії. Де їй бути?!
Джип зірвався з місця, трохи буксонувши в сніговій каші колесами. Командо глянув на годинника з світлим циферблатом. Пізнувато…
Нерозчищена снігова дорога круто стриміла вгору між двома «містами» старого цвинтаря.
Тут навіть повітря не таке. Влітку озонують кучеряві масиви зелені. А як подумаєш, чим та зелень живиться…
Контора крематорію тьмяно блимала в сутінках двома вікнами. Устиг. Потупцяв, оббиваючи сніг з черевиків. Прочинив двері: виставка урн для праху. Пообіч — зразки вінків із жалобними стрічками. На всі смаки — від офіційного, пишного, до бідненького згорьованого. «Від колективу банку»… «Від братви»… «Від мами»…
Постріл. Другий.
Командо — перш ніж подумав — упав за стенд з урнами, вихоплюючи зброю.
— Гепі бьоздей ту ю, гепі бьоздей ту ю. Гепі бьоздей, Наташа, гепі бьоздей ту ю, — врізнобіч, але голосно співонув хор підпилих голосів.
Командо обтрусив коліна. Давно не лажався.
Сприйняти корок від шампанського за постріл…
— Хтось зайшов. Чому дверей не зачинили?
Визирнув рум’яний пан.
— Гражданін, у нас конєц рабочєво дня.
Пріходітє завтра.
— Мені потрібна Наталя Дохтурова.
— Она сєводня всєм нужна, у нєйо дєнь рождєнія.
— Маю термінову справу.
— В нашей конторє, гражданін, уже нічєго срочного нє биваєт. Із-за стінки вийшла розпашіла дівчина.
Миттєво оцінила Командо.
— Ну, я Наталя.
Кулик переступила поріг квартири, ледь устигла на дзвінок.
— Кулик слухає.