— Дайте води, мене вже ноги не тримають.
— Проходьте на кухню, тихцем.
На кухні Кулик подала Командо листа Олійник. Командо вчитався. Лідка жива. Лідка хоче додому. Бомба керованої дії… Згадав, як сипав матюччям навздогін літакові з нею на Нью-Йорк.
Тут, на затишній сімейній кухні, Кулик відчула, як натомилася. Клацнув чайник, Командо підсунув чай, цукор. Мовчав. Кулик ковтнула, поставила чашку.
— Ви нам допомогли на процесі, — сказав Командо. — Я допоможу вам. Одна умова — Зірка цього не мусить знати. Вона вагітна…
— Чого я не маю знати? Вітаю, Тетяно Іванівно.
Командо вклякнув.
— Налляй і мені чаю, прошу. Зніми пальто з гості і годі шепотіти, змовники. Я ніколи не за буду, на що ви, Тетяно Іванівно, задля мене зважилися. Коли б не ваші свідчення на суді…
Зірка простягла руку до листа подруги свого дитинства Ліди Олійник. Командо сіпнувся було вихопити. Зірка похапцем прочитала. Подивилася на Кулик. На чоловіка. Пополотніла.
— Я хочу знайти Олійник через «Деметру», — сказала Кулик. — Відшукала слід однієї з жертв цієї фірми. Прошу вашої допомоги. Не гаймо часу, на Окружній опівночі вона не стоятиме, — Кулик підвелася.
Сніг ущухнув, стрімко темніло. Командо гнав.
— Ви знаєте, яка ця Оксана з себе?
— Бачила на касеті, але не впізнаю. Бабця сказала, в червоній куртці.
— Кожна друга в червоному. Як світлофори.
Командо зупинився біля задубілої особи жіночої статі.
— У нас акція, — прокуреним голосом проказала жрекиня любові з битого шляху, накидаючи оком на нічогенький джип, — передноворічна знижка.
— Не збіднієте? — Командо опустив скло.
— Бляха муха, роботи нема, погода паскудна, всі крутяться, як таргани, додому поспішають.
Даси в зуби?
Командо витрусив із пачки цигарку в червону обвітрену долоню з облізлим манікюром на змерзлих пальцях.
— Ого, «Парламент» куримо! Мабуть, знижка касується, ще образишся, що за бідного лоха прийняли. Відкривай, йо-майо, бо задубла вже, ще пальчика свого приморозиш, як всунеш, — жрекиня розвеселилася. — Іншим разом. Ти знаєш Кролика?
— В сметані?