Після арешту Командо Зірці не було з ким порадитись, розібратися, звідки чигає небезпека. Навіть її енергії не вистачило, аби дістати побачення з Командо. Довкола відчувала якщо не пустелю, то савану. Говорити з Джефрі на цю тему? Наші реалії для нього як життя планет для астронома чи комах для ентомолога. А вона — метелик у його колекції. Приспаний ефіром, під шклом у парадній залі маєтку. Помиї, отрути, причинна Травка, ідіоти-слідчі — це товар не для його торгу. Олег — хорт, купить і продасть, ще купить і продасть, тільки дорожче. Травка? Елла Ганська?
Ельфа неземного сюди вплутувати?
Переконуєшся, позірне існування — мікронна плівка над прірвою і безоднею буття справжнього, де вирують гормони, шаленіють клітини, де царство фізики й хімії законів виживання, а не ля-ля. Отак крім Маріванни й перемовитися ні з ким. Досі жила як у тому анекдоті: малюк у батьків не розмовляв до десяти років, аж за столом спитав, чому суп холодний. Зайойкали — чому ж, мовляв, досі мовчав? А він на те: досі все було гаразд.
— Маріванно, ви розумієте вбивць? Не маніяків та психів. І не вбивць зопалу, з безвиході. Я про нормальну людину, яка й живе непогано, а от обрала вбивство як засіб досягнення мети.
— Якої? — жваво зацікавилася стара.
— От і ви. Хіба існує мета, заради якої можна вбити?
— Спіймала. Я запитала з цікавості. Відтоді, як сіла отут на балконі, світ звузився до клаптя вулиці перед парадним. І довелося зрозуміти, що світ не зовні, а в середині мене.
Повіриш, мені цікавіше жити, ніж раніше, ніщо не термосить.
Сиджу оце, спостерігаю, сную висновки, розмірковую, вирішую проблеми англійської королеви, а схочу — займуся й твоїм Клинтоном. Хто мені заборонить? Моя голова, що хочу, те й варю. А на запитання скажу так: яке у мене мусить бути найпалкіше бажання? Ходити як усі люди, правильно?
Скажуть мені — вбий отого дядька в кепці, ти його вперше й востаннє бачиш, нічого про нього не знаєш — і підведешся з остогидлої коляски, підеш на вулицю, в магазин. Господи, у черзі можна постояти! Важкі торби додому занести! А не вб’ю, бо маю уяву. Я такого собі подумки накручу про того дядька, що й ну. Снитиметься. Щастя від такого зцілення пропаде… Виходить, не дуже хочу ходити.
— Щоб убити, слід мати менше уяви?
— Люди дурні. За однією мрією йде інша, летить третя. Як у записниках Ільфа: казали, мовляв, буде скрізь радіо — настане загальне щастя. Ну, з’явилося радіо… А щастя? Якщо заради мрій убивати — людей не настачиш. Отримане ніколи не дає того задоволення, як омріяне.
— То ви щаслива?
— Я знаю, що таке щастя.
— Скажете?
— Почуте — не відчуте. Тобі зарано щастя відчувати.
— А скажіть.
— Щастя, дитино, — перерва між болями. Повноцінне, велетенське щастя. Що дужчі напади болю, то вагоміше і яскравіше щастя їхньої павзи. Іншого не знаю.
Мобільник. «Слухаю, передзвони додому за кілька хвилин». Зірка поцілувала стару.
— Мушу йти.
— Ти ж мені нічого не розповіла.
— Ось-ось відзвітую.