— З мелісою? Моя мати теж такий робить. Смачненького, я побігла.
Зірка гнала «жозі», не зважаючи на знаки. Ганська поруч ледь встигала штурманувати. Дивно, але стрімку «жозі» ніхто не спинив.
— Щоб я з тобою ще поїхала… — Ганська вийшла біля хатинки край села.
На гвалт собак вигулькнув господар, кремезний, зарослий як гайовик-щезник, борода до грудей. Викотилися чотири собаки — білявий, на високих лапках песик, його побратим — чорнющий, кудлатий, і дві собачі молодиці — вишукана пінчерка з крислатими вухами і безпорідна, руда, підсліпувата, зі сточеними вже зубами і величезною грижою під черевом, аж до землі.
— Елочко, похазяйнуй, — попросив щезник, — а ми з пані…
— Мене звати Зіркою.
— Гарно. Галичанка?
— Навпіл.
— А на другу половину?
— Кацапка.
— Коктейль «Сльоза комсомолки». Вибачайте.
Оселя скидалася на дупло казкового дерева, стіни ховалися під букетами, віниками, кубельцями, згортками, міхурчиками, вінками трав, сушених фруктів, листя, гіллячок. Пахло терпко, гіркувато, напружено. Бракувало хіба казкового, з кам’яних брил, вогнища, а на ньому — шумування в горнятках таємних трунків. У кутку — ложе під ковдрами, коцами, кожухами, на нього вже вляглися собаки, висолопивши язики і роздивляючись прибульців.
— Я вже дещо приготував. Якщо ви точно переповіли симптоми.
Стільців не було, довкола розлогого столу, витесаного вправною сокирою і загромадженого банками з різноколірними рідинами, стриміли березові окоренки. Зірка присіла. Її вмить облягли собаки, заглядаючи в руки, а біленький песик — зачарований принц, скочив на окоренок і торкав лапою стола — давай їсти.
— А-ну геть, — удавано гримнув щезник, несучи з глибини хати старовинну книгу, — пані подумає, що я вас зі столу годую.
— Хіба ні?
— Спробуй йому дати під столом, образиться на все життя.
Тільки з моєї миски. Гоноровий, як шляхтич.
— Чому в рудої не виведете пухлину під черевом? — Її вигнали помирати. Селяни позбавлені сентиментів до некорисного і в перспективі неїстівного. Собака майже глуха й сліпа. Без мене пропаде. Мастит застарілий. Закопали цуценят, молоко перегоріло. Різати не хочу. Може не витримати. Спробую мазями розсмоктати. Вийде, еге ж, Рудю? — почухав за вухом беззубу Руду, та мало не зомліла, аж слина їй з рота побігла, і засміялася, похоркуючи, віддано пасучи більмастими очима свого доброго Бога.
Щезник умостив книгу.
— Мій фах — історична токсикологія. Я за давніми хроніками ідентифікую отрути, шукаю антидоти, колекціоную знані злочини. Моя муза — Катерина Медичі.
Фахівець! Професорка! Жодна її жертва не врятувалася.