Ніхто не подивував, коли саме їй випало поїхати до Штатів на стажування. Сказати, що Зірчина врода і природна шляхетність при цьому не мали значення — не беремося. Бо як ішла собі Зірка, граційно й невимушено, музично та трішки виклично і воднораз цнотливо, не як муштровані манекенниці, а тільки вона, Зірка, єдина в світі, — чоловіки починали нервувати… Мала ту звабність, сенсу якої не розуміє не лише чоловіцтво, а й саме жіноцтво. Втім у доладно зліпленій Зірчиній голівці з зачіскою пухнастим їжачком гніздилося досить глузду, аби сприймати, фільтрувати, зважувати й висновувати. Мо’ через те й досі самітня, мо’ перепильнувала свої кордони, зважуючись зрідка на припадкові пригоди, що стратегічного значення не мали.
Улюбленого часу надвечір’я, коли клопоти вгамовуються, вона належала лише собі. На власній території, під своєю ковдрою, незалежна і самотня, як Україна, Зірка подумки літала за кількома віртуальними адресами. Стуливши повіки, обирала, куди б полинути, доки не пірне в сон. Здебільшого кермувалося до сніжно-білої яхти в Малібу, що її бачила-таки насправжки.
Знехтувала нагодою полишитися в Америці. Гамерика, Гамерика — мрія жіночої України. Від грантових грамотійок до секс-пролетарок. Почувалася й Зірка американофілкою, доки розіклалося по шухлядках: є речі, за які платити можна; є речі, за які варто подумати, чи платити; є речі, за які платити не слід, бо вийде собі на збитки; а є й таке, за що ніколи, нічим і нізащо. Америка виявилася не її країною, навколо — не її люди… Хоча про одного професора Гарварда згадувалося й досі.
Втім Америка дала повносиле, а не перехняблене совітщиною відчуття себе у просторі і спільноті. Зірка склала собі ціну, чого варта і як чинити, аби добиватися до вдатнішого світу. Три роки праці редактором на приватному телеканалі в Канаді дали їй симпатичне авто і спромогу купити батькам будиночок біля омріяних смерек і потічків.
Київська квартира лишилася їй. Не жила на саму щербату зарплатню, бо до Зірки чергою шикувалися ньюкри за іноземними мовами.
А особисте життя у вродливих та не без розуму здебільшого не складається. Бо. Та й хтозна, в чому те щастя…
Щастя стрибонуло на неї пухнастим невдоволеним клубком. Кіт Максиміліан, красень-балінез, безсонна мрія оболонських кицьок, ще від ранку обнюхав порожню мисочку і вельми був тим шокований. Аби не стресувати марно, закуняв на батареї. І коли за дверима дзенькнули ключі, вкотре впевнився: вчинив розважливо, не западаючи в розпач.
— Образили бідного котика, залишили без жирів, білків і вітамінів, — приказувала Зірка, везучи Макса на плечах до кухні.
Макс докоряв за жорстоке ставлення, доки не опинився перед повною мискою смаколиків.
Телефон заграв «Титаніка».
— Це я, — сказало англійською.
— O, як доречно! — зраділа Зірка. — На старому місці?
О’кей, виїжджаю. Лише кота догодую. Цілую. Па.
Радника американського посольства Джефрі Колінза можна помітити здалеку — фірмова нетутешність елегантного хлопа вирізнялася навіть на всесвітньо сколонізованій київській вулиці, де насіялося блуднів з передових цивілізацій. Зірці довелося гуднути, бо радник задивився на двох студенток, що ото прямували до жовтого університетського корпусу.
— То й як? — запитала Зірка, спрямовуючи авто вниз, до Хрещатика.
— Тобто?
— Дівчата.
— Щось незвичайне є у слов’янській жінці… Я ж їх добре знаю і не спокушаюся, бо вони хитрі, жадібні, швидко бабіють, не здатні до мов і навчання, і всі хочуть заміж за кордон. А господині і куховарки справні… Але ж… якась свіжість, чи що. Наші всі зарозумілі й надто емансиповані.
— Я теж слов’янка.
— Ніколи про це не думав. Куди їдемо?
— На шашлики.
— На що?