Зірка відщипнула хліба, відсунула тарілку.
До кухні зазирнула худа бабця при ріденькому перманенті, у чорному атласному халаті.
— А я думаю, хто це тут каструлями гримить, — сказала бабця, — Лідко, насип борщу й мені.
— Здрастуйте, тітко Надю, — посміхнулася Зірка.
— Це ж до чого народ дійшов, кожне хоче, щоби його обслужили, — відказала Лідія.
— Давайте, тітко Надю, я вам насиплю, — встала Зірка.
— Сиди, — бабця ляснула рукою по столу. — Я сказала — налляй матері борщу.
Лідія вилізла з-за столу і пішла до плити.
— Геть озвіріла, — пояснила стара, — на своїх кидається.
— Озвірієш тут, — закричала від плити Лідія, — кожне лізе і кожне питає, що та як получилося… А я звідки знаю як. Це дієтсестра повинна дивитися, це її справа — харчі пробувати.
З неї нехай і питають. І ще з Ольки-куховарки, вона — шеф, вона і відповідальна за столовку. І ти — вчителька, щоб слідкувати за своїми вилупками буржуйськими… А то всі в кущі, а мене — до слідчого. Я посудниця, мене можна й ногою. Ось вам, — Лідія скрутила дулю і тицьнула нею в повітря, — ось вам… А ти де лазиш?
До кімнати зайшла Травіата з торбою.
— Я ко-о-тика годувала.
— Носе в сумці заразу всяку, котиків корме. А тоді питаються, чого люди дохнуть… Остобісило все!
— Вгомонися, Лідко, — суворо звеліла мати. — Дай попоїсти по-людськи. Неси сюди мою. Пом’янемо безгрішні душі рано вмерлих.
Лідія вийшла.
— Я сама, як узнала, повіриш, ніч не спала… Це ж тепер до прокуратури тягатимуть.
Лідія повернулася з пляшкою, витягла гранчачки, налила всім.
— На звіробої, — повідомила бабця, — давайте вип’ємо, хоча й гріх це, — вона перехрестилася.
— Мамаша на старість літ до релігії вдалася, у церкві тепер працює, бач, і спецодяг видали, — гмикнула Лідія. — Надіється, відпустять гріхи тяжкії… Аж труситься.
— Осичина труситься. Бо на ній Скаріот повісився. А мені нема чого боятися, я своє життя чесно прожила, не опаскудилася…
— Завела!