На вулиці нічого не змінилося. Прогупотіло строєм на обід рідне капральство. Гай журливо провів його очима. Прийдуть зараз у кантину, капрал Серембеш скомандує скинути берети на «подячне слово», гаркнуть хлопці у тридцять горлянок «подячне слово», а над каструлями вже пара здіймається, і блищать миски, і стариган Дога вже готовий бовкнути відоме своє коронне про солдата і куховарку… Їй-богу, шкода від’їздити. І служити тут небезпечно, і клімат шкідливий, і пайка дуже вже одноманітна — самі консерви, а все одно… Тут принаймні точно знаєш, що ти потрібен, без тебе не обійдуться; тут ти на свої груди приймаєш зловісний натиск Лісу і відчуваєш цей натиск: самих друзів скільки тут поховав — оно за селищем цілий гай жердин з іржавими шоломами… А з іншого боку — столиця. Туди абикого не пошлють, а коли вже посилають, то не відпочивати… Там, подейкують, з Будинку Творців усі плаци видно, отож за кожним шикуванням хто-небудь із Творців неодмінно спостерігає, тобто не те що неодмінно, але ні-ні та й подивиться. Гая мов жаром обсипало: ні сіло ні впало він раптом уявив собі, що от викликали його із строю, а він на другому кроці підсковзнувся і засторчував носом командирові під ноги, забрязкотів автоматом по бруківці, роззява, і берет хтозна-куди сповз… Він відітхнув і крадькома роззирнувся. Не доведи господи… Так, столиця! Все на їхніх очах… Ну та дарма — інші ж служать. А там Рада — сестричка, сестриця… Дядько смішний, зі своїми давніми кістками, з черепахами своїми допотопними… «Ой і скучив же я за вами, любі ви мої!..»
Він знову глянув у вікно і спантеличено відкрив рота. Вулицею до комендатури прямували двоє. Один був знайомий — руда пика Зеф, старшина сто чотирнадцятого загону саперів, смертник, який заробляє собі життя розчисткою траси. А другий був ну цілковите одоробало, і одор®бало моторошнувате. Спершу Гай подумав, що це виродок, але миттю зметикував, що навряд чи Зеф тягнув би виродка у комендатуру. Здоровезний голий парубок, молодий, увесь коричневий, здоровий, як бугай; самі лише труси на ньому, якісь коротенькі, з блискучої матерії… Зеф був при своїй пукалці, але не схоже було, щоб він конвоював цього чужинця: йшли вони поруч, і чужинець, недоладно розмахуючи руками, без угаву щось Зефові утокмачував. Зеф лише відсапувався, і вигляд у нього був цілком очманілий. «Дикун якийсь, — подумав Гай. — А проте звідкіля він там узявся, на трасі? Може, звірами вихований? Були такі випадки. І схоже: оно м’язи які, так і перекочуються…»
Він дивився, як ця пара підійшла до вартового, як Зеф, утираючись, заходився щось пояснювати, а вартовий — новачок — Зефа не знає і штурхає його автоматом під ребро, наказує одійти на належну відстань. Голий парубійко, спостерігаючи це, встряє у розмову. Руки у нього так і літають, а обличчя й зовсім дивне: ніяк не вловити виразу — наче ртуть, а очі меткі, темні… Ну все, тепер і вартовий очманів. Зараз тривогу зчинить. Гай обернувся.
— Пане ротмістр, — сказав він, — дозвольте звернутися.
Там старшина сто чотирнадцятого когось привів. Може, глянете?
Пан ротмістр підійшов до вікна, подивився, брови у нього поповзли на лоба. Він штовхнув раму, висунувся і прогукав, давлячись курявою:
— Вартовий! Пропустити!
Гай зачиняв вікно, коли в коридорі загупотіли, і Зеф зі своїм чудернацьким супутником бочком зайшли у канцелярію. Слідом за ними увалився начальник варти і ще двоє хлопців зі зміни, що не спала. Зеф виструнчився, відкашлявся і, вилупивши на пана ротмістра безсоромні блакитні очі, прохрипів:
— Доповідає старшина сто чотирнадцятого загону, виховуваний Зеф. На трасі затримано оцю людину. За всіма ознаками — божевільний, пане ротмістр: лигає отруйні гриби, жодного слова не розуміє, розмовляє незрозуміло, ходить, як зволите бачити, голий.
Поки Зеф доповідав, затриманий бігав меткими очима по приміщенню, моторошно і дивно усміхаючись усім присутнім, — зуби мав рівні й білі, мов цукор. Пан ротмістр заклав руки за спину і підійшов ближче, озираючи його з голови до ніг.
— Хто ви такий? — спитав він.
Затриманий усміхнувся ще моторошніше, поплескав себе долонею по грудях і невиразно вимовив щось схоже на «Махсим». Начальник варти реготнув, вартівники захихотіли, і пан ротмістр також усміхнувся. Гай не одразу втямив, у чому тут річ, а потім зметикував, що на злодійському жаргоні «мах-сим» означає «з’їв ножа».
— Певно, це хтось із ваших, — сказав Зефові пан ротмістр.
Зеф похитав головою, з його бородища знялася хмарка куряви.
— Аж ніяк, — сказав він. — Мах-сим — це він так себе називає, а злодійської мови він не розуміє. Отже, це не наш.
— Виродок, мабуть, — припустив начальник варти. (Пан ротмістр холодно на нього зиркнув.) — Голий… — проникливо пояснив начальник варти, задкуючи до дверей. — Дозвольте йти, пане ротмістр? — гаркнув він.
— Ідіть, — сказав пан ротмістр. — Пошліть кого-небудь за штаб-лікарем паном Зогу… Де ви його спіймали? — спитав він Зефа.
Зеф доповів, що минулої ночі він зі своїм загоном прочісував квадрат 23/07, знищив чотири самохідних «балісти» й одну установку невідомого призначення, втратив двох людей під час вибуху, і все було гаразд. Близько сьомої ранку на його багаття вийшов по шосе з лісу ось цей невідомий. Вони помітили його здалеку, стежили за ним із кущів, а відтак вибрали слушний момент і схопили його. Зеф подумав спершу, що це втікач, потім вирішив, що це виродок, і зовсім було зібрався стріляти, однак передумав, бо ця людина… Тут Зеф скрутно поворушив бородою і виснував:
— Бо я зрозумів, що це не виродок.
— Звідки ж це ви зрозуміли? — спитав пан ротмістр, а затриманий непорушно стояв, склавши руки на могутніх грудях, і позиркував то на нього, то на Зефа.
Зеф сказав, що пояснити це буде важкувато.
— По-перше, ця людина нічого не боялася і не боїться. Далі: він зняв з багаття юшку і з’їв рівно третину, як і личить товаришеві, а перед цим гукав у ліс, певно, кликав, відчуваючи, що ми десь поблизу. Далі: він хотів пригостити нас грибами. Гриби були отруйні, і ми не стали їсти їх і йому не дозволили, проте він, очевидно, поривався нас пригостити — либонь, із вдячності. Далі: як добре відомо, жоден виродок за своїми фізичними здібностями не перевершує нормальну хирляву людину. Він же по дорозі сюди ухоркав мене як хлопчака; йшов крізь буревій, наче по рівному місці, через рівчаки переплигував, а потім ждав мене на тому боці і на додачу навіщось — з молодецтва, чи що? — хапав мене на оберемок і пробігав зі мною кроків по двісті…