— Гай Гаал, — повторив Максим зраділо. — Гай хороший.
— Ходімо, — сказав він їй лагідно. — Ходімо, Радо. Погано немає. Добре.
— Ходімо, Максиме, — тихенько мовила Рада.
І він слухняно пішов за нею.
— Коротше кажучи, ви його проґавили.
— Я нічого не міг вдіяти… Ви самі знаєте, як це буває…
— Я знаю, що винен. Але хто міг сподіватися…
— Годі про це. Яких заходів вжито?
— Далі.
— Винен. Але такий збіг обставин.
— Я сказав, годі про обставини. Він справді схожий на божевільного?
— Зрозуміло. Я схвалюю ваші заходи… І ще таке, Фанку… Зв’яжіться з підпіллям.
— Що?
— Якщо ви не знайдете його найближчими днями, він неодмінно з’явиться у підпіллі.
— Не розумію, що робити дикунові у підпіллі.
— Вдруге я його не проґавлю.
— Радий за вас… Що ще?
— Цікава чутка про Пухиря.
— Про Пухиря? Що саме?
— Вибачте, Мандрівче… Якщо дозволите, я волів би про це пошепки, на вухо…
Після інструктажу пан ротмістр Чачу наказав:
— Капрале Гаал, залиштесь. Решта вільні.