— Так.
Кетшеф мовчав, похиливши голову.
— От з них і почнемо, — запропонував цивільний.
— Номер сімдесят три тринадцять, — сказав ад’ютант.
— Ваше ім’я? — спитав бригадир.
— Яке? — весело спитав однорукий.
Максим навіть здригнувся: він був переконаний, що однорукий мовчатиме.
— У вас їх багато? Тоді назвіть справжнє.
— Справжнє моє ім’я — номер сімдесят три тринадцять.
— Та-ак… Що ви робили у квартирі Кетшефа?
— Лежав непритомний. До вашого відома, я це дуже добре вмію. Хочете, покажу?
— Не клопочіться, — сказав цивільний. Він був дуже злий. — Вам ще придасться це вміння.
— А-а, — сказав цивільний. — Стара ворона. Я гадав, вас уже всіх перебили.
— По-моєму, достатньо, — сказав бригадир, звертаючись до цивільного.
— Свідок Чачу, як поводився обвинувачений під час арешту?
— Валявся на підлозі, — похмуро відповів ротмістр.
Потім бригадир перебрав решту паперів і сказав:
— Ходімте, панове, поїмо… Неможливо…
— Добродію Панді, — сказав він, — а хонтійці — це все виродки, ви не чули?
Панді глибоко замислився,
— Авжеж… А проте слід кінчати.