— Зовсім інше, пане ротмістр. Але це несправжня пам’ять.
— Не розумію, — сказав Максим холодно. — Ніколи в житті нічого нікуди не наводив.
— Як же ти можеш знати? Ти ж нічого не пам’ятаєш, кандидате Сим!
— Я пам’ятаю, що не наводив.
— Пане ротмістр!
— Пам’ятаю, що не наводив, пане ротмістр. 1 я не розумію, про що ви говорите.
Він неприховано знущався, проте Максим сказав те, що думав:
— Так, пане ротмістр. Вони, виявляється, також люди.
— Не сподівався?
— У мене ніколи нічого не болить, пане ротмістр, — відповів Максим. — А у вас?
— Що-о?
— У вас такий роздратований тон, — сказав Максим, — що я подумав…
Ротмістр глянув на нього і всміхнувся.
— Облиш розмови, Панді, — сердито сказав Гай, — бери картину і йди.
На складі Максим застав Панді, який міняв тріснуту кокарду.
Панді образився.
— Добродію Панді, чому у цих виродків такі болі? Та ще й у всіх одночасно. Як це так?
— Стати по місцях! — скомандував ротмістр, пройшов наперед і сів біля столу.
— Струнко! — гаркнув Панді.
Ад’ютант сів і вимовив, звертаючись начебто до залізного сидіння:
— Ноле Ренаду.
Панді штовхнув двері, висунувся і голосно повторив у коридор: