— Семен Глущенко.
І Притула розповів:
— Я вже закінчував навчання, коли до училища прибула нова група. Жили разом, в одному корпусі. Щойно зарахованим видали форму. Але я помітив, що один з них, із сусідньої кімнати, земляк мій з Олександрівки Сеня ходить без шинелі. Розпитав його, у чому річ. У карти, каже, програв. Вилаяв я його, присоромив, а там жаль стало, от і віддав йому свою шинель. Грошима допоміг. Що було потім — не знаю. Я одержав призначення, більше з ним не зустрічався.
— А в нього була кличка? Ніком його не називали?
— Ні, не чув.
Не довелося Смолякові тієї ночі відпочити. Ранок застав його у Олександрівці.
— Семен Глущенко давно у село не навідувався? — запитав голову сільради.
— Та має бути вдома, — відповів голова. — Днів десять, як приїхав у відпустку.
— А де працює?
— Розказував, десь на шахтах, на підземних роботах. Добре хлопець заробляє. На рік не менше трьох разів додатково надають відпустки. От і навідується в село. Батьків не забуває. Завжди подарунки привозить. П’є тільки багатенько. А як вип’є, бешкетує. Молодість!.. Зрештою, життям ризикує. Хай хоч у селі відпочине.
— Такі відпочинки до добра не доводять, — заперечив Смоляк. — Прошу провести мене до нього. Можливо, доведеться затримати.
— Він щось накоїв?
Смоляк не відповів.
Як тільки лейтенант, привітавшись, помітив під ліжком новий коричневий чемодан, одразу зрозумів: “Він!”
Точнісінько такі чемодани знайшли і в соломі.
— Ви Семен Глущенко?
— Я. А ви хто? З чим пожалували?
— Прийшов сказати, щоб ви своїм майном не розкидалися.
— Яким майном?
— У магазині шинелю лишили, а чемодан, — рукою показав, — на заміну взяли. Чи не так?
— Нічого я не знаю, — зблід Семен, — ви мене на бога не беріть. Іч, заплутати хочуть… Я буду скаржитися!
— На кого й за що? А вас ми не плутаємо, ви самі давно заплуталися. Відтоді, як шинель програли у карти.