— Хай так рояться бджоли і щастя…
Бабуся встигають сказати, що скільки себе пам'ятають, але бджіл у них ніколи не було, й замовкають.
За вікном скрипнула вишня — брат і я кидаємося до вікна. Ні, то не мама.
— Бере мороз і ламає дерева, — шепочуть бабуся. Ми не хочемо балакати. Нам не балакається. Брат підкидає у грубу полін. Груба гоготить. Я стою, і полум'я освітлює мене до грудей, а якщо трохи відійти, полум'я кидається в обличчя і в очі. Ми мовчимо. Дрова горять — балакають за нас.
Бабуся впливають у ванькирчик, нишком з'являються. У їхніх руках стара однопола рукавиця, яку аж розпирає, така вона чимсь набита.
— Як би не було і що б не було, ось вам, хлопці, рукавиця, а в ній пашня: підете завтра новолітувати.
Я хапаю рукавицю, але брат обережно відбирає її в мене, щоб я не розсипав.
— Ти думаєш, що це така пашня, як та, що її дзьобають кури і жеруть свині? — запитує він, ставлячи рукавицю на покутті коло снопа. — Це така пашня, з якої виростає щастя.
Йому добре говорити: грамотій, а я школи й не нюхав.
«Хіба ж я згубив хоч зернину? — проситься мені з язика. — Хіба я не хочу сіяти щастя?»
Ми знову збираємося за стіл, і бабуся запитують, чи ми хоч знаємо, які слова треба казати посіваючи.
Вона навчає нас, а брат і я дивимося на наших тата і маму у рушнику. Наші тато й мама ледь-ледь бовваніють на карточці. Нам хочеться знати, де вони й що з ними? Де б вони не були й що б з ними не було, вони теж згадують і думають про нас. У такий вечір вся родина збирається вечеряти разом, і родинний стіл — то стіл однодумства.
— Сійся-родися… — тягнуть-навчають бабуся. А що наука не йде нам з братом у голови, то вони вдаються до іншого способу, щоб розважити тугу й довге чекання.
— Ти взуєшся завтра у мої шкарбуни, — звертаються до мене. — Не ходити ж тобі новолітувати босому? Ану приміряємо! — Й беруться скидати чоботи.
— Та нехай уже завтра, — згоджуюся я.
Бабуся визули одну ногу й так чиплять серед хати — напівбосі, напівузуті, не знаючи, чи скидати ще одного шкарбуна, чи, навпаки, взутися.
Нам сумно. Всі зорі світять над нашою хатою, на покутті в снопі співають жайворонки, сіно на столі пахне лугом і річкою, але нам все одно сумно: немає матері. За тата ми спокійні: скарають війну — прийдуть.
Я відчуваю, як від довгого, нудного чекання у мене пухнуть і ростуть вуха.
— Чуєте, чуєте… — кажу тремким нашептом бабусі й братові. — Ви чуєте?
Вони відмахуються руками, щоб я замовк.
Скрип-рип!.. під хатою. У вікні майнула тінь.
Бабуся й брат насторожуються: хтось обстукує перед порогом чоботи. А я кричу: