Я сердито мовчу, а бабуся згадують, як наші дідуньо любили купатися в тріскучі водохрещенські морози й що їм нічого не бракувало:
— Пірнав лебедем, а випливав парубком…
Щічки рожевіють, старі очі тішаться, і я думаю: наші бабуся — це та висока зірка, що народжує Новий рік, що напоює дорогим червоним вином засніжену землю.
Брат не скидає шапки-бирки й не роздягається.
— Будемо зачинятися? — задумливо, спохмурніло запитує він, щось начеб не договорюючи.
— Зачиняймося… — теж задумливо, навіть якось байдуже-роздратовано відказують бабуся.
Я здогадуюся: вони думають про нашу матір. Ми всі троє переймаємося і думаємо про них, а зовсім не про те, брати чи ні на штабу сінешні двері. Мати повинні б повернутися, але їх не видно. Нам страшно за них, наші серця не на місці, тому про це й не заїкаємося. Де взяти таку штабу, щоб захистити серце?
Брат товчеться у сінях, а потім стукає у двері. В нас нема такого звичаю, щоб стукати, але ми знаємо, в чому річ, я перекрикую бабусю:
— Просимо! Просимо!
Він переступає через поріг, ще за порогом скинувши свою биру, й вітається:
— Добрий вечір!.. — У його руці сніп, а під пахвою жмут сіна. Він каже: — Не я йду: Новий рік іде!
— Нехай іде… Нехай мирний і здоровий буде! — відказують бабуся.
Вони кланяються, беручи снопа і сіно, а брат, віддаючи, вклоняється їм.
Хату виповнюють сутінки. Ні гасу, ні свічки. Відчинено дверцята груби. Дрова горять і присвічують. Багато зір черкає нам у вікно. А ще більше їх іскриться на стінах. Всі зорі стоять над нами і світять нам.
Я сиджу під грубою, мені видно до найменших дрібниць. У темному кутку на покутті стоїть житній сніп і радується, що в його колоссі співають жайворонки. На столі лежить і радується сіно, що пахне лугом і січкою. На стіні висить вишитий рушник, радується, що обрамлює шлюбну карточку тата і мами.
Бабуся застеляють стола лляною скатертиною. Я підскакую, щоб допомогти, і вони не сердяться. Нам допомагає ще й брат.
Потім бабуся ставлять у полов'янці кутю.
— В такий вечір треба ставити дванадцять страв, — кажуть, — бо в такий вечір дванадцять братів-місяців сходяться докупи.
Ми з братом навперебій лічимо наші страви: кутя, тертий мак, вода… ставиться узвар. І ми знову лічимо: сушення, вода… З дванадцяти страв не набирається й половини, ні, буде половина, бо у нас ще є хліб і сіль.
Бабуся кладе не три, а п'ять ложок, щоб було для мами й для тата.
Вечеряти ми баримося. Та й як вечеряти? Ніщо не лізе до горла. Трісне, приснувши у грубі, сучок, і ми насторожі.
Бабуся згадують, як були малою і як їхні батько благословляли вечерю: набирали в ложку куті і підкидали її до стелі: