— Але кажуть, що він виявляв велику увагу й до вашої дружини.
— Дурниці. Якийсь там дешевий подарунок, чи що…
— Наприклад?
— Звідки мені пам'ятати? Пара панчіх або комбінація…
— Чи не здається вам, — дружньо зауважую я, — що це дуже інтимні подарунки? Якщо хтось одягає на вас комбінацію, не виключено, що одного дня він забажає її зняти…
— На мене ніхто не вдягав комбінації, — сердито уриває мене Баєв.
— В цьому я вам цілком вірю. Припускаю навіть, що в комбінації ви б виглядали так, що чоловік захотів би не роздягати вас, а навпаки — прикрити ще чимось… Та зараз ідеться про вашу дружину.
— Облиште мою дружину, — рикає уже зовсім сердито касир. — Ви не знаєте ніякої міри.
— Згоден з вами, та є випадки, коли це необхідно. Наприклад, після історії, як ота, що тільки-но ви її так нахабно піднесли мені: зазирнув, зачинив двері, щоб сусід не застудився, й пішов собі геть… Або, як сказав би Цезар: прийшов, побачив і… пішов на роботу.
Баєв ніби лише тепер повністю розуміє, що його вигадка виявилася непереконливою. Огрядна постать знов перехиляється через перегородку:
— Я кажу вам святу правду… Якщо ви хочете довести, що я причетний до смерті Маринова…
— Чекайте, — заспокоюю його. — До цього ми ще не дійшли. До речі, де ви були під час смерті?
Касир, здасться, вже готовий дати відповідь, аж раптом помічає пастку.
— Не знаю, який час ви маєте на увазі, — буркотить він.
— Тоді скажіть, де ви взагалі були учора ввечері?
— З друзями… Тобто з приятелем.
— Ім'я й адреса цієї особи?
— Іван Костов, вулиця Світла, номер чотири.
— Де працює?
— Пенсіонер.
— Телефон?
— Телефону немає.