— Як мертвий? — запитує Баєв, вилупивши очі.
— Так. Остаточно й безповоротно. А втім, вам, напевно, вже відома ця сумна звістка.
— Вперше чую від вас.
— Дивно…
— Що дивно?
— Дивно. Бо ви, власне, перший, хто бачив Маринова мертвим…
Чоловік з надутими щоками підводиться з протилежного боку віконця.
— … Ви, здається, чи не останній, хто бачив його живим?
Касир нахилився до мене. Його вибалушені темні очі дивляться зовсім розгублено:
— Зачекайте… Я нічого не знаю…
— Облиште, Баєв. Ця роль аж надто складна для вас. Краще скажіть, що ви робили зрання в кімнаті мерця.
— Зрання?.. В кімнаті мерця?..
— Так. І облиште цю манеру повторювати кожне запитання, як це роблять двієчники початкових класів, коли хочуть виграти час. Вас бачили. Є свідки. Отже, треба відповідати.
Чоловікові потрібна певна пауза, щоб оцінити ситуацію. Потім товсті щоки розтягуються:
— Я не був у кімнаті. Йшов на роботу й побачив, що двері в зимовий сад відчинені… А також двері в кімнату… Я здивувався, що Маринов порозчиняв скрізь двері в таку негоду… Зазирнув. Дивлюсь: спить. Я зачинив двері й пішов… Ось так.
— Він спав у досить незручній позі.
Касир трохи оговтався й став упевненіший. Він майже задоволений своєю вигадкою:
— Я не звернув уваги на його позу.
Не зводячи з нього очей, виймаю цигарку й закурюю.
— Мабуть, ви не звертали уваги й на симпатії з боку небіжчика до вашої дружини?
Баєв кидає на мене швидкий погляд, потім знову опускає очі. На його обличчі з'являється вираз, що віддалено скидається на зневажливу посмішку:
— Брехня й плітки. Маринов був бабій, це всім відомо, але він не переступав меж. Симпатії… Якщо говорити про симпатії, він більше симпатизував тій студентці.