Пасіка була на краю садка, в маленькій западині, в зеленому вишнику. 3а зеленими вишнями зажовтіла низька огорожа, обплетена куликами. За огорожею було видно верхи уликів, прикритих мисками-яндолами, неначе жовтими широкими капелюхами.
Матушка одчинила маленькі дверці. За дверцями на грядках жовтіли здорові голови повняків-гвоздиків, чорніли чорнобривці, слались по траві гірлянди настурців. Один соняшник розкинув розкішний лист над огорожею й схилив важку жовту голову через тин. Бджоли сновигали роєм над пасікою, неначе краплі бризкали вздовж і впоперек. Запахло медом, вощинами та гвоздиками.
Балабуха ввійшов у пасіку. Одна бджола вдарилась в його лице, неначе хто її кинув з усієї сили. Отець Степан спав у катразі, причинивши двері. Матушка одчинила двері й ввійшла в катрагу. За нею ввійшов Балабуха.
- А вставай, панотче, - бог гостя приніс,- крикнула вона.
Отець Степан обізвався крізь сон, схопився, сів на постелі й дивився сонними очима на Балабуху.
- Що? Га? Де? - питав він переляканим голосом.
- Ось! Ось! - сказала матушка, тикаючи йому пляшку з горілкою в руки.
- Невже! - крикнув як опечений отець Степан і схопився з ліжка, витріщивши очі на Балабуху.
Балабуха стояв і доставав головою під саму покрівлю катраги. Отцеві Степанові спросоння здалось, що перед ним стоїть архієрей.
Батюшка опам'ятався, протер очі, придивився до Балабухи і впізнав його.
- Чи це академіст приїхав до нас? - крикнув він хрипким заспаним голосом і кинувся обнімати та цілувати Балабуху, що було для його трохи незручно. Отець Степан був невеликий на зріст, присадкуватий, товстенький та кудлатий: волосся на голові, на короткій бороді стирчало, неначе розпатлане вітром, а густі брови поодставали на кінчиках і стриміли, неначе закручені вуса. Він підняв руку вгору, ледве достав Балабушині плечі, піднявся навшпиньки й тричі поцілувався з Балабухою.
- Рах vоbіs, serenissime pater! 5 Мир дому цьому й живущим в йому! - сказав Балабуха, обнявши руками отця Степана й піднімаючи його.
- А чом ти, стара, оце мене не збудила! - промовив отець Степан до матушки.
- Хіба ж я не будила? Штовхала тебе та торсала, а ти тільки ногами дригав та махав руками. Мій панотець, Марку Павловичу, має поганий звичай: б'ється спросоння, хоч такий з себе непоказний. Ось телепнув мене спросоння по руці так, що аж рука горить і синяк виступив.
- Сідайте ж, академісте, в моїй господі, - сказав отець Степан, присовуючи до стола ослона, - сідайте, та вип'ємо по чарці: може, я сон прожену.
Отець Степан позіхнув, хрестячи широкого рота.
- Ой затуляй-бо рота, бо ще бджоли влетять: подумають, що улик, - сказала матушка.
- Оце ж таки, улик! Може, подумають, що вічко, - сказав батюшка.
- Еге! Добре вічко. Як вийде рій, то ще, борони 6оже, ввесь влетить тобі в рот: не треба буде й збирати, - бо ти ротом збереш його, - сказала матушка, сміючись.
Отець Степан налив чарку, поздоровкався й випив до Балабухи, а потім подав чарку Балабусі.
- Ми вже з паніматкою випили по чарці, сказати правду. Не знаю, чи пити, чи не пити, - сказав Балабуха.
- Та пийте! Тільки недобрі люди не п'ють, - сказав батюшка.