Наука в академії обридла Балабусі. Йому заманулось женитись, і він, скінчивши риторику й філософію, покинув богословію й поїхав шукати собі жінки.
Тихо рипнули двері з кімнати. Авраам з Ісааком зникли, а натомість в світлицю ввійшла матушка. Вона була вже немолода. В неї голова була заверчена наміткою; через намітку блищав парчевий очіпок з здоровими золотими й червоними квітками. На їй була темненька плахта, темненька запаска й шовкова темно-коричнева юбка з дрібненькими розкиданими срібними листочками. Вона була в жовтих сап'янцях. На шиї висів чималий блискучий червінець.
Балабуха привітався, низько поклонився хазяйці й поцілував її в руку. Вона поцілувалась з ним в губи.
- Вибачайте, паніматко! Може, ви одпочивали по обіді, а я оце вас збудив, - промовив Балабуха басом, але тихо, неначе боявся когось збудити в кімнаті; слова його тяглися нешвидко, неначе його хтось силував говорити.
- Ні, Марку Павловичу, - сказала матушка. - Я не одпочивала, а мій старий десь оце хропе в пасіці.
- А Онися Степанівна дома? - спитав Балабуха.
- Дома. Онисю! - гукнула матушка через поріг в кімнату. - Вийди, серце, та винеси нам по чарці… Чи горілки, чи наливки? - спитала вона в академіста.
Академіст трохи не прохопивсь: "та того й того!", але схаменувся і, трохи подумавши, сказав:
- Та воно після дороги лучче б тієї, як його… тобто горілки чарку…
- Винеси, доню, нам горілочки, та набери на тарілку пиріжків! - знов сказала матушка, неначе в порожній простір через поріг.
В кімнаті було тихо. Не було навіть чути шелесту, тільки здоровий кіт вийшов з кімнати, постояв на порозі й знов тихо, мов академічний поважний професор, пішов назад.
Онися не забарилась. Вона швидко з'явилась в дверях, висока, тонка та рівна, як тополя. Нахиливши трохи голову, щоб не черкнутись тім'ям об одвірок, вона вступила в світлицю з пляшкою й чаркою на тарілці. Балабуха трохи не крикнув, ледве вдержав голос…
На Онисі була картата плахта, виткана з вовни пополовині з шовком невеличкими квадратиками. Квадратики були заткані жовтогарячим шовком з білими, як срібло, тонкими обідками; внизу теліпались червоні китички, неначе волоські горіхи або дзвонички. Червона з синіми та зеленими квітками запаска блищала, неначе жевріла. Вишитий червоними та синіми взорцями поділ сорочки спадав на червоні черевики. Ясно-синій шовковий горсет був затканий золотими квіточками. На чорноволосій голові неначе цвів вінок квіток. Стрічки вкривали всі плечі до пояса, неначе з голови на плечі лився ливцем дощ з стрічок. На шиї червоніло п'ять разків товстого доброго намиста з золотими дукачами. Лице в Онисі було оригінальне: зверху широке, внизу узьке. На широкому й високому чолі неначе бігли дві довгі чорні темні стрілки: то чорніли тонкі довгі брови. Гострі кінці довгих брів десь побігли на випнуті виски й там неначе зникали під пучечками квіток, котрі висіли за вухами. Під бровами ніби горіли темні, як угіль, гострі блискучі довгенькі очі. Лице кінчалось трохи гострим підборіддям. Маленькі темно-червоні уста були випнуті. Матовий цвіт лиця був трошечки жовтуватий, але його одсвіжав ледве примітний, розлитий по щоках рум'янець.
Онися ввійшла й неначе з собою принесла ще більше світу в світлицю, залиту гарячим літнім сонцем.
Балабуха стояв і дивився. Він забув навіть поздоровкатись і поклонитись. Онися сама поздоровкалась і поставила тарілку на стіл. Стрічки заметлялись на плечах, неначе од вітру. Через стрічки було видно тонкий, рівний, як стріла, ще дитячий стан. Балабуха таки опам'ятався, підбіг до Онисі, зігнувся й поцілував її в руку. Онися засміялась, моргнувши до матері, й подумала: "їй-богу, кривиться! Отже ж ніби кривиться з мене!"
"І коли ж оце моя Онися встигла вбратись в нову плахту, в нову запаску ще й начіпляти стрічок та квіток на голову?" - думала матушка, поглядаючи скоса на свою доню.
Онися сіла на канапі. Її рівна блискуча постать була ніби намальована на здоровому килимі ясними блискучими фарбами. Балабуха сів на стільці під вікном і поглядав на неї несміливими очима.
"Чого це я так злякався цієї панни? - думав Балабуха. - Я ж таки академіст, філософ, а вона і в граматиці, і в риториці не була й не вміє навіть просклоняти "mensa" 1, а я ж знаю Горація та Овідія напам'ять, од дошки до дошки".
Балабуха підвів гордо голову, закинув ногу на ногу, обперся ліктем об стіл і примостився в академічній позі. Онисі та гордовита поза чомусь була несподобна. І вона була так само горда, розумна й завзята й не любила гордих та натуристах людей. Вона любила верховодити, а не коритись.
В хаті на часину стало тихо. Усі замовкли, тільки було чути, як мухи бились об шибки, залиті гарячим сонцем.
- Чого ж оце ми сидимо? Випиймо по чарці, то, може, й повеселішаємо та розговоримось, - сказала матушка, наливаючи горілку в чарку.
- І то розумне слово, - обізвався Балабуха густим басом, з повагом розтягуючи слова. - "In vino veritas" 2 - говорили латинці.