- І, вже й ти! Балабуха людина здорова, доросла, чоловік в силі й до того вчений, а це якийсь простак карапишанський.
- Я тих вчених не дуже люблю, бо й я сама проста. Балабуха ще присилував би мене говорити по-латинській, а я й по-московській незугарна.
Онися кинулась до вікна й глянула в садок, де стежкою йшов рядом з батьком Моссаковський. Високий, тонкий станом, він показався Онисі через шибки ще кращим і делікатнішим.
- Дивіться, мамо, чим же він поганий? Очі сині, як небо, брови тонкі…
- Вже й брови! Знайшла красу! Та він зовсім без брів, - сказала мати. - От у твого батька так правда, що брови, - сказала вона, дивлячись на кудлаті та крючкуваті брови старого Прокоповича.
- Тікайте, мамо, бо нас видно знадвору, - сказала Онися, оступаючись од вікна, але не одвертаючи лиця од шибки.
- Тікай, дочко, бо він близько вже, вглядить,- сказала мати, одвертаючи плечі, але не лице.
Прокопович увійшов з гостем в світлицю. Знов почали наливати та випивати по чарці. Моссаковський сидів, поклавши руки на коліна, і ледве насмілювався підвести віка й кинути очима на Онисю. Онися примітила, що чогось втратила природжену сміливість. Вона сиділа мовчки й собі спустила очі додолу. Других женихів вона сама зачіпала в розмові, сміливо говорила з ними, жартувала, навіть глузувала з їх. Тепер вона почувала, що не сміє чомусь слова промовити.
"Що це зо мною? - подумала Онися. - Чи вже ж я злякалась цього дяка?"
Старий Прокопович почав затягати на гласи, випивши чарок з десять настойки з перцем. Моссаковський сидів і не смів голосом повести. Він посидів, помовчав і перед вечором попрощався й поїхав.
- Чи приїде, чи не приїде вдруге? - промовила сама до себе Прокоповичка.
Онися заплющила очі, розвела пальці обох рук, потім покрутила палець кругом пальця й загадала, чи приїде, чи не приїде. Пальці зійшлись нігтями.
- Приїде, - крикнула вона й підскочила.
- Побачимо, - сказала мати. - Їздили академісти, а тепер почали їздити до тебе дяки.
Пішли дні за днями. Онися почувала, що вона чогось ніби жде Моссаковського, що він не виходить у неї з думки. Минув тиждень, настала субота. Онися кинулась сама підмазувати та прибирати в покоях, вишарувала жовтим піском поміст, помила вікна, повитирала образи, повішала на образи найкраще вишивані рушники; на вікнах поставила склянки з квітками… Настала неділя. Онися встала удосвіта, прибралась в нову плахту, причепурилась, наділа на голову всі стрічки й квітки й пішла до церкви. Для неї чогось здавалось, що Моссаковський доконче приїде до церкви, що вона його там побачить.
Служба одійшла, а Моссаковський не приїхав. Онися сіла обідати, їла як не їла й по обіді пішла в садок. Вона гуляла по горі й усе поглядала за синій ліс, на поле за лісом, вкрите густими копами, де вився шлях до Карапишів.
"Чого це я його жду? Невже я люблю його?" - думала Онися, ходячи по садку. Самі руки несамохіть рвали найкращі квітки й закладали за стрічки на голові, за коси. Довго ходила по саду, доки сонце не вдарило косим промінням по горі й пронизало наскрізь садок, розкинутий по крутих боках гори. Онися прислухалась, чи не загуркотить віз за Россю, коло порога або в дворі. А надворі було тихо-тихо й душно. Вона вернулась в покої, сіла на канапі й смутно похилила голову.
- Оце, нема з ким чарки горілки випити, - сказав старий батько. - Коли б приїхав хоч карапишанський дяк.
Онися спахнула. Бліді щоки одразу почервоніли. Не встиг батько промовити ті слова, надворі затарахкотів легкий візок, забрехали собаки.
- Отже бог гостей несе, - сказав Прокопович, заглядаючи в вікно.
Онися стривожилась. В неї затрусились ноги так, що вона ледве мала сили побігти й подивитись в вікно.
- Онисю, ставай колупати піч! Приїхав Моссаковський та ще й з братом, певне, з сватом, - гукнув батько.