Тільки не подумайте, що я п’яниця: так вже повелося, що зустрічають на Україні гостей на тільки хлібом–сіллю, а й тим, що «до хліба». Вчора я зустрічав, сьогодні – мене… Головне – не зачастити.
Василь Микитович — людина вихована. Начастував гостей, а тоді вже перейшов до діла. Звісно, про мільйони ми йому не розповідали: мовляв, виконуємо останню волю шановного дядечка. І про резони, чому почали шукати само з їхнього села.
— Марія, кажете? — замислився голова. – Джура у Німеччині була, Петренчиха – теж, так що романи з баронами крутити у Копачівці вони не могли, Маслова вже після війни приїхала…
— Так у нас її фото є, — простягнув я голові картку, на якій німець був у цивільному, а Марія – у блузі та жакеті.
— Цю жінку я не знаю, — покрутив головою Кукібний. І додав, побачивши розчарування на обличчі німецького візитера. – Я ж родом не з цього села, у вісімдесят другому приїхав за розподілом після інституту. Може, вона і наша, та до мене виїхала з села чи померла… Треба у діда Сашка попитати чи Семена Естрадиста… Вони з тридцять другого року: великі вже хлопці були, як війна почалася, повинні усіх пам’ятати…
— Яке дивне прізвище – Естрадист, — каже мій іноземець.
— Взагалі–то він за паспортом – Забийворота, — пояснює керівник місцевої влади.
— А Естрадист?
— А Естрадист він — по–вуличному, між людей його так звуть, — посміхається Василь Микитович. – Це він вже на моїй пам’яті Естрадистом став.
— У вас що, люди мають по два різних прізвища: одне для паспорта, а друге — для людей? Як таке може бути? У Німеччині, наприклад… — починає повільно, як старий пентіум китайського виробництва від непосильної задачі, підвисати німецький програміст.
— У нас – може, особливо в селі, — не вдаюся у подробиці я.
— Чому?
— Бо Україна – не Німеччина, — гмикаю я.
Претендент на титул остаточно зависає з витріщеними очима.
— Вимагається перезавантаження, — виношу я вирок і наливаю Ріхардові здоровенного кухля міцного чаю.
Є люди, які дуже люблять вживати «розумні» слова. Це для них – як заклинання, як знак обираності й ознака приналежності до касти високочолих. Вони ґелґочуть на своєму койне, зверхньо поглядаючи на тих, хто розмовляє нормальною мовою.
Такі були завжди, але популяція їхня гарантовано приростала та ареал збільшувався у часи тотального поширення писемності або бурхливого розвитку інформаційних технологій. Вони лізуть у письменники, журналісти, коментатори й оглядачі. Один такий цілком серйозно посписував цілі стоси паперу творами, що пістрявіли фразами штибу: «Дванов їв біле тіло вареної курки» та «Перед Двановим розстилався ландшафт місцевості». За іронією долі служив цей писарчук в гардеробі письменницької організації і подавав пальта літераторам.
За шістдесят років по тому знайшлися побратими дванописця, які витягли його з небуття й спробували оголосити мало не генієм.
Дарма, як на мене: той, що пише про «ландшафт місцевості», в літературі може придатися лише на те, аби подавати пальто тому, що написав: «В белом плаще с кровавым подбоем, шаркающей кавалерийской походкой, ранним утром четырнадцатого числа весеннего месяца нисана…»
У наші часи послідовники подавальника шуб вже не опускаються до ландшафтів та тіла курей. Зараз, у добу Інтернету, айсікью, занепаду постмодернізму та розквіту цифрової фотографії, ця лексика геть не актуальна. Тепер вам навіть не початок дев’яностих, вже й брокерами, ріелторами, марчендайзерами нікого не здивуєш, як і лізингами та моніторингами. І каста просунутих застрекотіла новомодними лексемами: месідж, парадигма, конотація, креатор, наратив, контініум, лакуна, симулякр, дискурс та інсталяція.
Хто не знає цих слів – про що з ними балакати?
Не йти в ногу з часом – означає стояти на ескалаторі історії, який опускається у минуле. Мені туди, принаймні, поки я не розповів усю цю історію, ще рано. Краще я зроблю, хай їй грець, інсталяцію.