Кохання – к?хання, з вечора й до рання! Через тебе зависли у повітрі і можуть шубовснути у гуманітарний вакуум сто мільйонів ойро, через якесь губате дівчисько з вологими очима, що наважилося (с?ме — наважилася, бо на вигляд – зовсім не нахабне) закохатися під час війни у ворожого офіцера. І він теж – Вася з гербом та з?мком. Він що, не знав, що закони його фатерлянду, який тоді тимчасово звався Третім рейхом, не дозволяли шлюбів з «неарійцями»? Нащо дівці голову морочив? За будь–якого закінчення війни ці стосунки були безперспективними. Та якщо гроші їй залишив через шістдесят років і так з іншою і не одружився – виходить, кохав?
Їй, тій Марії, не більше двадцяти на фото. Тобто, тепер — десь вісімдесят, плюс–мінус три–чотири роки. Чи жива ще?
Ну, я розумію: залізна завіса, сталінізм, два світи – два способи життя… Але чого ж пан барон не шукав свою трепетну Марічхен у ті часи, коли плямоголовий генсек цілувався з канцлером на прізвище Капуста? Коли в них розтягували по камінчиках Берлінську стіну , а у нас вчорашні дисиденти у вишиванках збирали двохсоттисячні мітинги? Тут тобі до послуг усі Червоні Хрести, Меморіали, Просвіти, газети та ТБ – що хочеш. Це ж сенсаційна для тих часів тема: два тоталітарних режими не збороли їхнього кохання!
Ні, згадав лише перед самісінькою депортацією до Вельзевула.
Хоча, може, я і помиляюся, не виключено, що дядечко побоювався, що у неї – родина і його поява буде недоречною? І до чого така умова? Хай би небіж отримав свою частку, а нотаріус Фартманн разом із партнерами розшукував цю Марію чи її нащадків. Але зробив хай через дупу, але по–своєму. Оце вже вдача. Справжній арієць, характер нордичний!
Не можу я зрозуміти його логіки. Що тут скажеш? Україна – не Німеччина!
Причепурилася та Марія перед фотографуванням. Аби виглядати на картці. Ну, це правильно. Хоча жінки, як на мене, надають забагато уваги словосполученню зовнішній вигляд. І вкладають у нього надміру сенсу. «Я для себе так вдяглася та нафарбувалася!»
Дозвольте трішечки засумніватись! Нині який сексотип у моді? Не кажу – кращий чи гірший, саме – модний? Довгі ноги, сіднички, кожна з кулачок, і великі груди? Чи не звідси – високі підбори, обтягуючі штанці та глибокий виріз? А колись, як модні були пишні форми, жінки для себе робили ватяні накладки на зад і вшивали обручі у спідниці? У Східній Африці мужчини вважають красивою довгу шию, то жінки для себе витягують її мідними кільцями до такої довжини, що без тих ободів і голови тримати не можуть? А на Сході, де бажана маленька ніжка, жіноцтво для себе нівечить кінцівки колодками?
Зовнішній вигляд, зовнішній вигляд… Та чоловікові, який кохає, зранку, без макіяжу та зачіски, його жінка не менш бажана, ніж ввечері, а може – й більше. Довершена тілесно порожня дурепа мало кого з чоловіків зацікавить довше, ніж на одну ніч, якщо , звісно, у того чоловіка на шиї голова, а не макітра. Внутрішня сутність жінки – ось що важливо. Але якщо ти нафарбувалася для мене – сонечко, я тобі дуже вдячний!
І ще. Найбільша шльондра, яку я бачив у житті, виглядала, як справжня «тургєнєвская дєвушка». Думаєте, хоч один путній – запав?
Але довго думати про це часу не було – завтра у дорогу.
«Луаз», звісно, не такий комфортабельний, як «фольксваген», таж і їхати нам не на Берлін. Скільки там від станції метро «Позняки» до самого Обухова? Головне – поскочити південний міст з його обов’язковою вранішньою пробкою. А для цього треба проїхати цю споруду десь о сьомій, найпізніше – о пів на восьму, бо потім міст забере більше часу, ніж уся дорога після нього.
Якби ми їхали на Ріхардовому «фольксвагені», я би мабуть, нічого не помітив. Неслися б собі у потоці зі швидкістю 120–130 кеме на годину, як усі.
Взагалі–то я людина спостережлива. Далася взнаки робота в охороні. Колись, років десять тому, я змушений був там працювати, аби заробити на шматок хліба.
Так от, якби «волинка» могла розігнатися до ста тридцяти, я би і не звернув уваги на кольору свіжої трави «октавію», яка причепилася за нами майже від самого дому. Але уже на восьмидесяті мотор нашого всюдихода починав жалісно підвивати, отже сімдесят – наша нормальна крейсерська швидкість. А чого б «шкоді» так повзти? Повертаю на заправку – вони за нами. Скло тоноване, не розгледіти, хто там і скільки народу. Не виходять, скло ледь опустили, із заправником крізь цю шпарину розмовляють. Залили ми півбаку і поїхали. Ті весь час у прямій видимості теліпаються. Ви ж не думаєте, що на самохідній колясці Луцького автозаводу можна на шосе відірватись від авта, над яким ґрунтовно попрацювали німецькі конструктори? У мене — теж жодних ілюзій щодо цього. А Ріхард сидить, у вікно витріщився, либу давить. Не підозрює нічого. А я у здогадках гублюся: кому ж це ми цікаві стали?
У нашій делікатній справі сторонні особи нам ні до чого, думаю я і біля Нових Безрадичей звертаю з траси на розбиту другорядну дорогу, а згодом врубаю два мости і – на розвезений після зливи путівець. Гребеться наша «ластівка», тільки гуде, як «кукурузник», а ті сунулися – дзуськи, не по кліренсах вам наші маршрути!
А ми кілометри через півтора на бетонку виповзли. Кручу я баранку, а сам думаю. Мій німець тільки вчора приїхав. І з хати практично не виходив. Хіба що з’їздили ми удвох до братового гаража, туди – на Ріхардовій машині, назад — на братовій. Кликав я брата до себе на чарку, так він відмовився. Йому від гаражів додому – три хвилини пішки, а від мене ще на метро їхати…
Отже, вчора ми зі спадкоємцем були весь час разом і проговоритись стороннім не могли. Брат мій не в курсі.
Хіба що баронятко саме бовкнуло щось комусь у Німеччині чи десь по дорозі на Київ.
— Слухай, а ти лише гроші дядечкові та майно у спадок отримаєш, чи й титул також? – підморгую пасажиру.
— Чий замок, того й титул, — поважно заявляє мій пасажир.
— Виходить, якщо я забагатію і куплю цю вашу фортецю, я теж буду — барон?