Так і пізніше він не міг усвідомити, потрапивши на Київський приміський вокзал: і будівля відремонтована, і турнікети сучасні, і перони красиві, як у Німеччині, і електрички є не гірші, чому ж валяється стільки недогризків яблук, качанів від кукурудзи, недопалків та обгорток від морозива. Він не міг второпати: чому? – он же урни є…
— Українці люблять замітати? – ошелешив мене він.
— Ні.
— Тоді чому ж вони кидають сміття просто на перонах, схожих на німецькі, та у потягах, що виглядають так гарно?
— Проблема от у чому, — спробував пояснити я. – Ми можемо набудувати вокзалів, перонів та потягів не гірших, ніж у Європі. Але де на все це європейців набрати?
Він, здається, знову нічого не зрозумів.
Хай там як, але Ріхард Шваненвальд, друг моїх друзів, приїхав, я брякнув з мобільного до Німеччини, видзвонивши майже усі гроші з рахунку, і доповів напівзабутою англійською (так і спілкуємось: ані Кай–Уве, ані Момо не володіють українською чи російською, а я проходив у школі та інституті англійську), що все о’кей, ми зустрілись і наш експедишен Україною воз стартед. Мені відповіли, також мовою Шекспіра, Черчилля та Бенні Хілла, значно більш пристойною, ніж моя, що, мовляв, дуже вдячні і таке різне.
— Дякувати поки що немає за що, — пробурчав я, давши відбій.
Небіж німецького дядечка, треба віддати йому належне, так–сяк говорив по–нашому: приблизно, як я – англійською. Наслухавшись баронових оповідок про бевундерсверт Україну, він вирішив вивчити її мову і купив українсько–німецького словника та дві книжки одного українського письменника — рідною німецькою та в оригіналі. На його здивування, у словнику не відшукувалися лексеми, якими послуговувався популярний у Німеччині автор. У розпачі Ріхард кинувся до дядька. Той погортав бестселер і виніс вердикт: це – російська.
«Україна – не Росія», — примовляв у таких випадках відомий усім Данилич. Українська – не російська, підтвердимо ми. Ріхард кілька разів намагався з’ясувати у мене, чому той достойник – український письменник, якщо пише російською.
— Тому що живе в Україні, — сказав я.
— Фредерік Дар значну частину життя прожив поза Францією, але писав французькою і світом сприймається як французький письменник, — доводив мені мій німецький гість. – А цей літератор не живе в Росії, але пише російською, отже, за аналогією, він — російський.
Фредерік Дар і в Африці залишився би Фредеріком Даром: п’ять сторінок на день, п’ять романів на рік; дві сотні книжок і понад двісті мільйонів загального накладу!
— Жодних аналогій! – відрубав я. – Український, а не російський, і край!
— Чому? – сполотнів від граничного напруження свого IQ німець.
— Тому що Україна – не Росія!
Він і цього разу нічого не зрозумів. Та як йому поясниш, що ми аж так надто довго мали обмежене право на своє, що мало не почали його забувати, а тепер заходилися його відшукувати і ладні й в самого дідька знайти вкраїнське коріння.
Ріхард привіз із собою кілька листів, що їх строчив Карл–Отто фон Пферденкруп з окупованої України. Там, правда, жодного натяку на якусь Марію, зате топонімів таки чимало.
Виявляється, дядечко служив по інтендантській лінії, на фронті не був і особисто не стріляв, а лише постачав вермахту провіант, заготовляючи його в тилу. Не знаю, хто гірший ворог: той, хто стріляє в озброєного чужого солдата, чи хто зводить з двору єдину корову, лишаючи напризволяще цілу родину, прирікаючи її у найліпшому випадку на голодне виживання.
Ні, я не відчуваю ворожнечі ані до німців як таких, ані до померлого інтенданта, тим паче – до його родича, який, чесно кажучи, має мізерний шанс перетворитися на спадкоємця. Ми з ним чудово порозумілися і без фонду «Взаєморозуміння», випивши у перший же день за знайомство пляшку «Тиси» — до краплі і «Корну» — майже до половини. Війна – штука апріорі неправедна; та, — найжорстокіша, – так давно закінчилася, що і прадіди далеко не в усіх на ній воювали, але у мене з дитинства якесь болісне відчуття несправедливості.
То я почав про топоніми. Ми склали реєстр усіх сіл та селищ, які згадував у листах пан інтендант, відкинули ті, що відносилися до Чернігівської, Житомирської та Полтавської областей, проаналізували залишки і вирішили починати з тих районів Київської, де мали найбільші шанси. Найчастіше згадувалися у листах населені пункти Обухівського та теперішнього Іванківського районів.
Вже зранку помандруєм – вирішив я. Тоді–то і подзвонив до Німеччини.