— Бачив? – загордився Віталій Валентинович. – Сідай та будемо починати!
Дивлячись на неповторної краси композицію, натюрморт, ікебану і сервіровку, створену хлопцями з наїдків, зелені, невибагливого мого посуду і, звісно, кількох пляшечок, довершену до тієї найвищої межі, на яку здатні голодні чоловіки, тобто – всього багато і все під рукою, я не став заперечувати.
Є якійсь кайф у вечері в суто чоловічій компанії: товсто покремсана ковбаса, хліб – величезними скибками, здоровецька миска з митими огірками, помідорами та зеленню, картопелька у мундирах, сальце з проріззю, і, по приколу, екзотика спеціально для Ріхарда – кілька у томаті. Та, звісно, яєчня – апофеоз холостяцької вечері. І – жодних салатів, бо їх приготування забирає час!
Пити горілку спекотного літнього вечора – збочення, але ми таки допили Ріхардів «Корн»: нащо йому даремно стояти у холодильнику, — а далі тішили себе пивом. Налаштований на найгірше покійним дядечком – спадкодавцем, який під час окупації потерпав від відсутності в Україні доброго пива, Ріхард був вражений розмаїттям місцевих сортів улюбленого напою майора Пферденкрупа і їхньою переважно пристойною якістю. Він куштував один сорт, другий, третій (сам же понакупляв у супермаркеті) і не міг сказати чогось поганого. І знаєте, що дивно? Німець не знав, що пиво можна пити з таранькою. У них для цього – солоні сухарики, якісь горішки, і максимум – сир. Солона риба до пива стала для нього відкриттям не меншим, ніж сільська нерафінована олія в салаті на столі у копачівського голови. Та й то, хіба з нею зрівняється будь–яка рафінована: оливкова, кукурудзяна, горіхова – яка там ще буває? Тараньку, я так думаю, купив передбачливий майор.
Пиво активізує нирки – незабаром Ріхард пішов «помити руки». Я одразу витяг з кишені роздруківку переписки між Salkhan–ом і «інспекторами» і простягнув Віталієві. Той продивися, гмикнув і голосом з американського кіно видав:
— Хочеш про це поговорити?
Я показав пальцем спершу на вухо, потім на підвіконня, під яким ховався ворожий «жучок», а майор зробив заспокійливий жест, витяг зі своєї сумки прилад з СD–плейер розміром, натиснув якусь кнопку на панелі, встановив під вікном на підлогу і демонстративно дав прихованому мікрофону дулю:
— Аста лавіста, бебі!
— Радіус дії невеликий: метрів сім – десять, — пояснив він, — але на цій відстані отакі штуки пригнічуються надійно.
— Тобто, на кухні можна спокійно розмовляти: вона всього вісім квадратів. А сусідським телевізорам поміх ми не наробимо? – поцікавився я.
— Не знаю, — байдужо посміхнувся Віталій. – Треба проконсультуватися в техслужбі…
Не питаючи дозволу, молодик склав папірці учетверо і заховав до нагрудної кишені:
— Ми нє можем ждать мілості ат пріроди…
— Тобто? – не зрозумів я цього мічурінця.
— Поки що ми лише захищалися; подивимось, як вони працюють другим номером.
«Другим номером» в єдиноборствах називають того, хто будує свою тактику поєдинку від оборони. Є купа майстрів, які само так б’ються; парадоксально, але той, хто атакує, часто–густо більш уразливий і незахищений. Не вірите? Не збираюся нікого переконувати: передивіться самі бій гіганта Миколи Вілюєва з невеликим, але спритним і технічним Русланом Чапаєвим.
Знайти слабкі місця у захисті, грамотно продумати атаку, змусити суперника помилитись і залишити шпарину, ефективно скористатися нею, а самому не наразитися на контратаку – вищій пілотах для атакуючого.
Що саме збирається заподіяти майор, я спитати не встиг.
Наш німець вийшов з туалету з просвітленим лицем. Потім він довго і старанно мив руки у ванній кімнаті, а коли пересвідчився, що вони чисті, як у хірурга, зайшов до нас у кухню. Він блаженно і трохи дурнувато усміхався.
— Ще пивка? – лагідно і приязно запропонував йому Віталій Валентинович. – З рибкою?
І, поки Ріхард розмірковував, налив йому повного кухля.
Раптом заверещав дверний дзвінок: впевнено, весело, нахабнувато.