Расмусів радісний запал згас, на обличчі в нього проступило глибоке розчарування. Він благально звів на Гуннара посумнілі очі.
— Ти зовсім не віриш, що хтось захотів би взяти хлопчика з рівним чубом?
— Кажу ж тобі, що вони беруть кучерявих .дівчаток. Сам Гуннар був негарний, кирпатий хлопчик з таким чубом, як козяча вовна, і свої надії здобути батька й матір тримав у глибокій таємниці. Ніхто б, дивлячись на нього, не помітив, що його бодай трохи цікавить те, що має відбутися завтра.
Коли через годину Расмус лежав у своєму вузенькому ліжечку поряд із Гуннаровим у спальні для хлопців, він згадав, що й досі не розповів товаришеві про черепашку і п’ять ере. Він перехилився через край ліжка і прошепотів:
— Слухай, Гуннаре, сьогодні сталося стільки дивовиж!
— Яких дивовиж? — спитав Гуннар.
— Я знайшов п’ять ере й гарну, дуже гарну черепашку, але нікому не кажи про це.
— Можна мені поглянути? — пошепки попросив Гуннар, — Ходімо до вікна, щоб видно було.
Вони в самих сорочках, босоніж підійшли до вікна, Расмус при світлі літньої ночі показав свої скарби, обережно, щоб, крім Гуннара, ніхто їх не побачив.
— Як тобі пощастило, — мовив Гуннар, гладячи одним пальцем прохолодну черепашку.
— Так, пощастило. Тому я сподіваюся, що ті, хто приїде завтра, все-таки виберуть мене.
— Ого, чого захотів! — сказав Гуннар.
На ліжку біля самих дверей спав Великий Петер, найстарший хлопець у притулку, що мав безперечне право бути ватажком. Він підвівся на лікті й почав пильно прислухатися. Тоді пошепки сказав:
— Швидше лягайте. Іде Шуліка. Я чую, як вона гупає сходами.
Гуннар із Расмусом гайнули до своїх ліжок, тільки сорочки залопотіли їм по ногах. І коли Шуліка зайшла до спальні, там було тихо, як у вусі.
Завідувачка робила звичайний вечірній обхід. Вона ходила від ліжка до ліжка й перевіряла, чи всюди там лад. І часом, хоч дуже рідко, не вельми ласкаво, майже через силу, гладила котрогось із хлопців. Расмус не любив Шуліки. Та кожного вечора сподівався, що вона погладить його. Він і сам не знав чому, але дуже хотів, щоб вона його погладила.
«Якщо вона погладить мене сьогодні, — подумав він, — то це означатиме, що й завтра буде день дивовиж. Це означатиме, що ті, хто приїде, захочуть узяти мене, хоч я маю рівного чуба».
Панна Шуліка вже зупинилася біля Гуннарового ліжка. Расмус лежав, увесь напружений. Зараз… зараз вона підійде до нього.
— Расмусе, не скуби ковдри, — мовила панна Шуліка. Тоді рушила далі, а за хвилину зачинила за собою двері, спокійно, рішуче і впевнено. У спальні панувала тиша. Тільки з ліжка, де лежав Расмус, почулося глибоке зітхання.
Другого ранку хлопці заходилися митись у своїй умивальні. Якщо вірити Шуліці, то вимиті вуха й вишарувані щіткою руки найбільше подобалися названим батькам, і сьогодні задля власної користі треба було зробити з ними все, що можна.
Расмус поклав у свій шаплик великий шматок мила й почав так шарувати себе, як востаннє шарував перед святвечором. Чуб у нього рівний, цього вже не зміниш, а щодо вух, міркував він собі, то в цілому Вестергазькому притулку ніхто не зможе похвалитися такими вимитими вухами, як у нього, та й ніхто не матиме таких вишаруваних до червоного рук. Хоч дівчата однаково мали перевагу: вони самі собою були неприродно чисті. Здавалося, ніби бруд не приставав до них так, як до хлопців. Зрештою, вони тільки те й робили, що мили посуд або підлогу, щось пекли й таке інше, від чого навіть стаєш чистішим.
Посеред умивальні стояв Великий Петер і не брав у руки ні мила, ні щітки. Восени йому минало тринадцять років, і він мав залишити притулок, хотів цього чи ні. Він знав, що йому доведеться йти в найми до котрогось із поближніх господарів, і знав також, що нічого не зміниться, хоч би як старанно він вимив вуха.