Мужик каже: «Тоді, коли ти поїдеш збирати його рештки для поховання, — і він тицяє віскі собі до рота, — авіакомпанія надасть тобі особливу, з біса вигідну ціну на квиток».
П’ятдесят баксів в обидва боки. Він дивиться на мій скотч, який стоїть на відкидному столику. Теплий. Ніякої криги, все розтануло. І він питає: «Ти будеш це пити?»
Я кажу йому: «Не соромся».
Ось як швидко твоє життя може повністю змінитися.
Як те майбутнє, що є в тебе завтра, може стати геть не таким, яке ти мав учора.
Мене мучить дилема: взяти в нього автограф чи ні? Уповільнюючи дихання, припасовуючи рухи своїх грудей до його, я питаю, чи пов’язаний він якось із тим хлопцем… Рентом Кейсі? «Вовкулакою Кейсі» — найгіршим нульовим пацієнтом в історії всіх хвороб? Із «суперпоширювачем», який заразив півкраїни? Із «Поцілунковим Убивцею» Америки? Рентом «Скаженим Псом» Кейсі?
«Бастер, — каже мужик, і його жахлива рука тягнеться до моєї склянки зі скотчем. — Мого хлопчика назвали Бастером Ландру Кейсі. Не Рентом. Не Бадді. Бастером».
О, тепер мої очі всотують кожен пожований шрам на його пальцях. Кожну зморшку і сиву волосинку. Мій ніс занотовує його запах, запах віскі та коров’ячого посліду. Мій лікоть запам’ятовує тертя об рукав його фланелевої сорочки. О, цим незнайомцем я хизуватимусь до самої смерті. Намертво вчепившись у кожну його секунду, жадібно згрібаючи до пазухи кожне його слово і жест, я питаю: «Ви…»
«Честер, — каже він. — Мене звуть Честер Кейсі».
Сидить просто біля мене. Честер Кейсі, батько Рента Кейсі — Американської Біологічної Зброї Масового Знищення, що ходить та розмовляє.
І що я кажу? Я кажу: «Мені шкода». Я кажу: «Хоронити свою дитину… Не пощастило вам».
Зі співчуттям я хитаю головою…
І кількома подихами пізніше Чет Кейсі теж хитає головою, і через цей жест я починаю сумніватися в тому, хто кого веде. Хто з нас раніше пішов чиєю дорогою. Може, цей свинопас вивчає мене. Копіює мене. Визначає мої потреби та встановлює рапорт. Може, щось мені продає — ця жива легенда, Чет Кейсі, він підморгує мені. Дихає не частіше ніж п’ятнадцять разів на хвилину. Допиває скотч. «Усе залежить від того, як на це дивитися, — каже він і торсає мене ліктем у ребра. — Оборудка з квитками все ж таки дуже славна».
Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза (ζ історика): Гончак у Міддлтоні — це щось на зразок корови на вулицях Калькутти або Нью-Делі. Посеред кожної ґрунтівки валяється хитра дворняга, хекаючи на сонці, вивісивши з пащеки слинявого язика. Такий собі вкритий шерстю «лежачий поліцейський», що не загрожує арештом чи штрафами. Притрушений дрібним землистим пилом, який нанесло з розораних полів.
Дорога до Міддлтона вимагає чотирьох повних днів за кермом, і це найдовший період, який я будь-коли провів усередині машини без зіткнення з іншим авто. Це здалося мені найобтяжливішим аспектом усієї подорожі.
Недді Нельсон (ζ руйнувальник): Ви можете пояснити, яким чином у 1968 році палеонтолог-любитель Вільям Мейстер, шукаючи в Антелоуп Спрінг у штаті Юта скам’янілих трилобітів, розколов глибу сланцю та виявив натомість скам’янілий слід людського черевика давністю в 500 мільйонів років? І яким чином інший такий скам’янілий слід, знайдений у Неваді в 1922-му, опинився в скелястій породі тріасового періоду?
Ехо Лоуренс (ζ руйнувальниця): їдучи до Міддлтона, несучись опівночі цією йобаною глибинкою, Шот Даньюн клацав кнопками радіо, шукаючи повідомлення про дорожній рух. Щоб почути про всі події, які ми могли проґавити. Ранкові чи вечірні новини, що в «годину пік» трапляються казна-де в чорта на рогах. Інформація про затори й об’їзди там, де й напередодні. Повідомлення про смертоносні масові зіткнення на швидкісних шосе там, де вже завтра.
Це пиздець як дивно чути, що хтось загинув завтра. Наче ти все ще можеш просто зараз зателефонувати нещасливому подорожньому до Москви та сказати: «Залишайся вдома!»
АВТО-Радіо, з передачі «Небозі в дорозі»: Якщо ви рухаєтеся на схід по об'їзній Медоуз в околицях Річмонда, то приготуйтеся до затору, утвореного любителями повитріщатися. Скиньте швидкість і витягніть шию подалі, щоб як слід роздивитися фатальне зіткнення двох авто в крайньому лівому ряді. Передня машина — «Плімут Роад Раннер» 1964 року кольору морської хвилі, з двигуном V8 об’ємом 10 літрів, з чавунним блоком циліндрів та чотирикамерним карбюратором. Оригінальний сніжно-білий салон. Водієм купе виявилася темпераментна двадцятичотирирічна особа жіночої статі: волосся світле, очі зелені, з хрестоматійним зміщеним переламом хребта в області атлантопотиличного суглобу та повним поперечним розривом спинного мозку. Усе це кумедні словечки, які значать, що кимось смикнуло так добре, аж шия кракнула.
Задня машина — хіповий дводверний седан «Нью-Йоркер Брум Сант-Реджис», укомлектований розкішним хромовим декором та нерухомими задніми бічними вікнами. Класна тачка. Коли будете витріщатися, проїжджаючи повз, зверніть свою увагу на те, що водій був двадцятишестирічною особою чоловічої статі з банальним поперечним переламом грудини, двобічним переламом ребер, а ці самі ребра проштрикнули йому легені, як воно зазвичай і буває, коли гарно впиляєшся у власну баранку. Плюс, як підказують мені тут хлопці зі швидкої, кілька внутрішніх кровотеч.
Отож, накиньте ремені та скиньте газ. Спеціально для передачі «Небозі в дорозі», Тіна Щосьтам…
Ехо Лоуренс: Ми порушили комендантську годину та державний карантин і котили крізь цю безмежну порожнечу. Я їхала спереду. Шот Даньюн — за кермом. Недді Нельсон сидів на задньому сидінні, читав якусь книгу та розповідав нам, як Джеку Різнику вдалося обдурити смерть: він повернувся в минуле, прирізав свою матусю і таким чином став безсмертним, і тепер він президент Сполучених Штатів або ж Папа Римський. Напевно, це якась пришелепкувата теорія, згідно з якою НЛО — це насправді звичайні люди, туристи з далекого майбутнього.