Тітка жодного разу не моргнула. «Ваш номер ще не готовий, » сказала вона. «Але тут дехто вас розшукує.»
«Ні!» закричав я. «За що? Ми ж іще нічого навіть не наробили!» Мої ноги були немов гумові. Я схопився за край стола і почав сповзати, вона подавала мені конверт, але я його не взяв. ЇЇ обличчя почало мінятися: воно розпухало й пульсувало… гігантська зелена щелепа, жахливі ікла, та це ж мурена! Вона ж смертельно отруйна! Я розвернувся до свого адвоката, який схопив мене за руку, коли підійшов поставити підпис. «Я потримаю це, » сказав він до жінки-мурени.
«У цього чоловіка хворе серце, але я маю достатньо ліків. Мене звуть Доктор Гонзо. Підготуйте номер негайно. Ми будемо в барі.»
Тітка знизала плечима як тільки він відвів мене. У місті, повному психів, ніхто не звертає уваги на кислотного фріка.
Ми пробилися через людний хол і знайшли два вільні стільці в барі. Мій адвокат замовив два «Куба лібре», пиво і мескаль, потім відкрив конверт. «Хто такий Ласерда?» запитав він. «Він чекає нас у номері на дванадцятому поверсі.»
Я не міг згадати. Ласерда? Це ім’я крутилося в моїй голові, але я ніяк не міг сконцентруватись. Навколо нас творився справжній жах. Прямо біля мене гігантський ящур перегризав горло жінці, килим був наскрізь просякнутий кров’ю – по ньому неможливо ні ходити, ні просто стояти. «Замов черевики для гольфу,» прошепотів я. «Інакше ми ніколи не вийдемо звідси живими. Поглянь, ті ящірки спокійно ходять по цьому лайну – це тому, що в них є кігті на лапах.»
«Ящірки?» запитав він. «Якщо ти гадаєш, що ми потрпили у халепу, то почекай поки побачиш, що твориться в ліфтах.» Він зняв свої бразильські сонячні окуляри і я побачив його сльози. «Я щойно ходив на гору зустрітися з тим чуваком, Ласердою,» мовив він. «Я сказав йому, що ми знаємо, хто він такий. Він каже, що він фотограф, але коли я згадав про Дикого Генрі він занервував. Я бачив його очі. Він знає, що ми його розкусили.»
«Він знає, що у нас є пушки?» запитав я.
«Ні. Але я сказав йому, що у нас є «Vincent Black Shadow». Він мало штани не обісцяв.»
«Добре,» сказав я. «Але що там з нашоим номером? І черевиками для гольфу? Ми ж просто в центрі грьобаного тераріуму! І хтось ще й розносить випивку цим клятим гадам! Ще трохи і вони розірвуть нас на шматочки. Господи, ти тільки поглянь на підлогу! Ти хоч коли-небудь бачив стільки крові? Скількох вони вже вбили?» Я показав пальцем через усю кімнату на компанію, яка, здається, витріщалася на нас. «Срань господня, ти поглянь на те кодло ось там! Вони нас засікли!»
«Так то ж столик для преси,» відповів він. «Саме там ти маєш отримати наші посвідчення. Чорт, давай покінчимо з цим якомога швидше. Розберися з ними, а я роздобуду нам номер.»
Ми нарешті потрапили до свого номеру, коли вже почало сутеніти. Мій адвокат відразу ж кинувся до телефону і замовив чотири клубні сендвічі, чотири коктейлі з креветок, кварту рому і дев’ять свіжих грейпфрутів. «Вітамін С,» пояснив він. «Нам потрібно все, що можна дістати.»
Я погодився. До того часу алкоголь почав перемагати кислоту і мої галюцинації ослабли. Офіціант з обслуги номерів ще мав деякі риси рептилії, але я більше не бачив здоровенних птеродактилів, що носилися коридорами, залитих свіжою кров’ю.
Єдиною проблемою тепер була величезна неонова реклама прямо за нашим вікном, що закривала вид на гори. Ми бачили лише, як мільйони кольорових кульок бігали по хитромудро закрученій доріжці й при цьому сильно гуділи.
«Виглянь з вікна,» сказав я.
«Для чого?»
«Там якась велика херня… якась машинерія в небі… схоже на електричну змію… вона наближається до нас.»
«Застрель її,» мовив мій адвокат.
«Ще зарано,» відповів я. «Хочу вивчити її поведінку.» Він підійшов збоку і закрив штору.
«Тобі пора б припинити свої балачки про змій, п’явок, ящірок і тому подібну мерзоту. Мене вже нудить від цього.»
«Не переймайся,» сказав я.
«Перейматись? Господи, та я мало не збожеволів там у барі. Вони ж більше ніколи не впустять нас туди знову. Тільки не після того, що ти там витворяв за столиком для преси.»