Я потряс головою. «Нам конче необхідно потрапити до готелю «Мінт» ще до завершення реєстрації преси,» відповів я. «Інакше нам доведеться самим платити за номер.»
Він кивнув. «Але в такому разі давай забудемо про Американську Мрію, набагато важливішою є Велика Самоанська Мрія.» Він гарячково рився в чемодані.
«Думаю, вже пора закинутись кислотою,» сказав він. «Той дешевий мескалін вже давно вивітрився і я не знаю, як довго ще зможу витримувати сморід цього сраного ефіру.»
«А мені він подобається,» відповів я. «Ми вимочимо в ньому рушник і покладемо, як килимок під педалі, тоді я зможу насолоджуватись його випарами всю дорогу до Лас-Вегасу.»
Він якраз переставляв касету. З радіо горлало «Power to the People - Right On!», політична пісня Джона Ленона десятирічної давності. «Цьому дурневі варто було б залишатись там, де й був,» сказав мій адвокат. «Такі рагулі тільки всьому заважають, коли намагаються корчити з себе серйозних.»
«До речі, про серйозні речі,» сказав я. «Думаю, зараз саме настав час для ефіру й кокаїну.»
«Забудь про ефір,» відповів він. «Давай краще збережемо його, а потім змочимо ним килимок у номері. Краще тримай оце. Твоя половинка марки. Просто пожуй її, як гумку.»
Я взяв марку і з’їв її. Мій адвокат почав возитися з сільничкою з кокаїном. Відкрив її. Розсипав усе, що там було. Потім довго горланив і розмахував лапами поки наш чудовий білий порошок розлітався по пустелі. Невеличка, але надзвичайно дорога доза – подарунок від Великої Червоної Акули.
«О, Господи!» простогнав він. «Ти бачив, що Бог щойно зробив з нами?»
«Це зробив не Бог!» гримнув я. «Це зробив ти! Ти йобаний наркоман! Я бачив усе з самого початку, клята свиня!»
«Тобі б варто бути обережнішим,» сказав він. І раптом наставив на мене великий чорний магнум 357. Це була одна з тих моделей Colt Python 5 з конусним барабаном. «Тут багато стерв’ятників,» мовив він. «Вони оббілують твої кості ще до світанку.»
«Ах ти ж сука» сказав я. «Як тільки ми приїдемо в Лас-Вегас, я порубаю тебе на котлету. Як гадаєш, що зробить організація по боротьбі з наркотиками, коли я здам їм самоанського наркодилера?»
«Вони вб’ють нас обох,» відповів він. «Дикий Генрі знає, хто я такий. Чорт, та я ж твій адвокат.» Він вибухнув диким реготом.
«Ми накачані кислотою, дурню. Буде диво, якщо ми потрапимо до готелю і зареєструємось ще до того, як перетворимося на клятих скотів. Ти до такого готовий? Зареєструватися в готелі Вегасу під вигаданим ім’ям, провести фінансову махінацію і при цьому бути з головою напханим кислотою?» Він знову зареготав, потім винюхав рештки білого порошку з сільнички через трубочку з 20 доларової купюри.
«Скільки часу ми ще маємо?» запитав я.
«Десь близько півгодини,» відповів він. «Як твій адвокат, раджу тобі гнати на повній швидкості.»
Лас-Вегас був прямо попереду. Я розрізняв на горизонті готелі, котрі виднілись крізь пустельну пилюку: «Сахара» як маяк, «Американа» і загрозливий «Громовержець» - скупчення сірих прямокутників, що виростали з кактусів в далині.
Півгодини. Вже зовсім близько. Нашим пунктом призначення була висока башта готелю «Мінт» в центрі міста і, якщо ми не дістанемось туди до того, як втратимо контроль над собою, тюрма штату Невада, трохи далі, в Карсон-Сіті. Я вже там був одного разу, але лише для того, щоб поспілкуватись із в’язнями і не мав жодного бажання більше туди повертатись під будь-яким приводом. Тож ми не мали жодного вибору: ми повинні були мчати щодуху, поки кислота не накрила нас остаточно. Підписати всі необхідні папери, поставити машину на готельну стоянку, підмазати адміністратору, домовитися з коридорним, отримати пропуски для преси – і все це, хоч нелегально, обманом, але обов’язково мало бути зроблене.
«ВБИЙ ТІЛО І ГОЛОВА ПОМРЕ»
Цей напис з’явився у моєму нотатнику якимось дивним чином. Можливо, тут є якийсь зв’язок з Джо Фрейзером. Чи він ще живий? Ще може говорити? Я дивився його бій в Сіетлі, жахливо обдовбаний, сидячи за чотири місця від губернатора. Надзвичайно болючий досвід, завершення шестидесятих – Тім Лірі ув’язнений в Алжирі, Боб Ділан стриже купони в Грінвіч-Вілидж, обидва Кеннеді вбиті мутантами, Оуслі загортає серветки в тюрмі Термінал Айленд і нарешті Касіуса\Алі дивовижно зіштовхнув з п’єдесталу мужик-гамбургер, перебуваючи на грані смерті. Джо Фрейзер, так як і Ніксон, переміг через причини, які люди, такі ж як я, відмовлялись розуміти – принаймні висловлювати вголос.
Але то була інша ера, вона знаходилась вже занадто далеко від нашої реальності, від мерзенного року Господа Нашого 1971. Багато речей змінились за цей час. І зараз я перебував у Лас-Вегасі як спортивний журналіст від того огидного журналу, який відіслав мене сюди у Великій Червоній Акулі для чогось, чого ніхто толком не розумів. «Просто відміться,» сказали вони мені.
Справді. Відміться. Але коли ми нарешті приїхали до готелю «Мінт», мій адвокат не зміг впоратися з процедурою реєстрації. Ми були змушені стояти в загальній черзі, що виявилось надзвичайно важким завданням, зважаючи на обставини. Я постійно повторював собі: «Заспокойся, поводься тихо, нічого не говори… кажи тільки те, що просять: ім’я, посада, з якого журналу, більше жодного слова, не зважай на ці кляті наркотики, уяви, що цього насправді не відбувається…» Неможливо описати весь жах, що пройняв мене, коли я нарешті підплив до стійки адміністратора і почав белькотіти. Я просто розплавився під пильним поглядом тієї тітки. «Привіт,» промимрив я. «Мене звуть… е, Рауль Дюк… так, точно, я є у списку. Безкоштовний обід, повне інформування, максимальне висвітлення подій… чому б ні? Зі мною мій адвокат і я розумію, що його немає в списку, але нам потрібен той номер, точно, він насправді мій водій. Ми привезли Акулу прямо зі Стріпу і вже час для десерту, правда? Просто перевірте список і ви все побачите. Не хвилюйтесь. Скільки з мене? Що далі?»