«Класі?» огризнувся він. «В якому ще нахуй класі?»
«На чому ви їздите?» несміливо спитала вона. «Ми знімаємо документальний фільм про перегони і ви якраз підходите.»
«Підходимо?»
«Матір Божа!» подумав я. «Починається.» Ліфт був переповнений учасниками перегонів і журналістами. Як же ж він повільно тягнувся від поверху до поверху. До того часу, як ми дісталися третього, вона вже почала нервувати. А попереду ще було п’ять поверхів…
«Я ганяю великого!» викрикнув він. «Справді великого!»
Я засміявся, в надії розрядити атмосферу. «Vincent Black Shadow,» сказав я. «Ми представляємо команду-розробника.»
Натовп почав шептатися.
«Брехня!» сказав хтось з натовпу.
«Ану заткніться!» закричав мій адвокат… а потім раптово звернувся до дівчини: «Пардон, мадам, але декому пора начистити мармизу.» Він закинув руку в кишеню і повернувся до публіки. «Ви, йобані сцикуни,» заревів він. «Кого тут пустити на п’ятачки?»
Я гарячково поглядав на показник поверхів. Двері відчинились на сьомому поверсі, але ніхто не зрушив з місця. Мертва тиша. Восьмий… ані пари з уст. Всі боялись бодай ворухнутись. І лише коли двері почали закриватись, я витягнув його з кабіни.
«Ану швидко в кімнату,» скомандував я. «Вистачить з них!» Ми побігли в номер, мій адвокат заливався тваринним реготом. «Всралися!» горланив він. «Ти бачив? Вони всі повсиралися з переляку!»
Потім, коли ми підійшли до дверей, він перестав реготати. «Бляха-муха!» сказав він. «Все серйозно. Та дівка, вона все зрозуміла. Вона запала на мене.»
Зараз, уже через кілька годин, він був упевнений, що Ласерда заволодів його дівчиною. «Давай піднімемось до нього і каструємо того виродка,» повторював він, розмахуючи ножем. «Ти ж усе бачив.»
«Послухай,» мовив я, «краще відклади ніж і помислимо тверезо. Мені ще треба припаркувати машину.» Я повільно задкував у напрямку дверей. Єдине, що засвоюєш після років спілкування з наркоманами, це те, що все варто сприймати серйозно. Можеш спокійно повернутись спиною до будь-кого, але ніколи не повертайся спиною до наркомана, особливо, якщо він розмахує ножем у тебе перед носом.
«Прийми душ,» сказав я. «Повернуся за двадцять хвилин.» Я швидко вибіг з кімнати, зачинивши двері й забравши ключ від кімнати Ласерди, який украв мій адвокат. «Псих нещасний,» подумав я спускаючись в ліфті. Бідного Ласерду послали сюди пофотографувати мотоцикли та баггі в пустелі, а зараз він влип по самі вуха й навіть не розуміє цього, не розуміє, наскільки глибоко світ вздрючив його. Він не розуміє, наскільки все серйозно.
Що ми тут робимо? В чому мета нашої поїздки? Чи ми взагалі прибули сюди на червоному трансформері? Чи я дійсно тинявся коридорами готелю «Мінт», перебуваючи під наркотиками, чи я дійсно приїхав сюди працювати й писати репортаж?
Я потягнувся до кишені за ключем від номеру; «1850», проголошував напис на ньому. Принаймні, мені так здалося. Отож, моїм завданням було впоратися з машиною і повернутися до номеру… а там уже будь готовим до будь-чого, всяке може трапитись до світанку.
Отже, з ліфта я потрапляю прямо в казино, де купа народу скупчилася довкола столиків. Хто ці люди? Ці обличчя! Звідки вони? Вони виглядають, наче пародії на продавців старих тачок з Далласу. Але ж вони всі справжні. І, Господи Боже, їх же ж тисячі! Вони кучкуються навколо цих грьобаних столиків о четвертій тридцять ранку понеділка. Вони все ще шукають Американську Мрію, цю видимість Великого Виграшу , котрий виривається з передсвітанкового хаосу задрипаного казино.
Зірви куш. Виграй все і вали додому переможцем. Чому б ні? Я зупинився біля Грошового Колеса і вкинув гроші в автомат «Томас Джеферсон» – 2 долари за смердючий лотерейний білет, неначе це якось могло поліпшити ситуацію.
Але ж ні. Чергові два долари в пизду. Йобані ублюдки!
Все. Заспокойся. Навчись не зважати на поразки. Головне зараз – зробити повне висвітленя; а все решта до сраки, принаймні зараз. На шляху до ліфта я побачив мужика з «Life», який сидячи в телефонній будці, щось жваво доводив оператору на іншому кінці дроту. «ЛАС ВЕГАС НА СВІТАНКУ –гонщики все ще сплять, над пустелею все ще стоїть пил, 50 000 виграшу заховані в сейфі Дель Вебба, власника в готелю «Мінт», що знаходиться в самому серці Казино Центру. Надзвичайне напруження. І вся наша журналістська команда знаходиться тут (як завжди, супроводжувана поліцейським ескортом…)». Пауза. «Так, операторе, останнє слово було поліція. Що ще? Це спеціальний репортаж «Life»…»
Червона Акула була там, де я її й лишив. Я завів її в гараж і записався – так, звісно, машина доктора Гонзо, якщо її раптом подряпають, ми виправимо кузов ще до ранку. Так, звісно, це входить у вартість номеру.