«Не біжи,» спинив я його. «Їм потрібен привід, щоб застрелити нас.» Він кивнув, мовби розуміючи. Ми пройшли через великий коридор, розглядаючи картини, розмінники грошей і автомати з цукровою ватою, потім вийшли через скляні двері й пройшлись вздовж схилу, вкритого зеленою травою в напрямку парковки, де нас чекала Червона Акула.
«Ти поведи,» сказав він. «Мені здається, зі мною щось не те.»
Коли ми приїхали в «Мінт» я припаркувався на вулиці напроти казино, прямо за рогом стоянки. Не варто знову шукати неприємностей на свою голову, подумав я. Нас би не пропустили всередину через наш неадекватний стан. Крім того, ми й так були занадто напружені. Нас оточували зловісні вібрації. Ми попрямували до заднього входу.
Ми дісталися кімнати не зустрівши нікого, але ключ не підходив до дверей. Мій адвокат відчайдушно воював з замком. «Ті гниди змінили наш замок,» простогнав він. «Напевно вони обшукали кімнату. Боже, ми попались.»
Раптом двері відчинились. Після недовгих вагань ми увійшли. Все було спокійно. «Закрийся на всі замки,» мовив мій адвокат. «І на всі ланцюжки.» Він розглядав два ключі у своїй долоні. «А звідки взявся цей?» запитав він тримаючи ключ з номером 1221.
«Це від кімнати Ласерди,» відповів я.
Він усміхнувся. «Точно. Я подумав, він нам може знадобитись.»
«Для чого?»
«Підемо до нього і спалимо його живцем прямо у ліжку,» сказав він.
«Ні,» відповів я. «Залиш його в спокої, мені здається, він нас чомусь уникає.»
«Не обманюй себе,» сказав він. «Цей португальський сучий син небезпечний. Він дивиться на нас, як вовк.» Він хитро глипнув на мене. «Чи ти з ним заодно?»
«Я розмовляв з ним по телефону,» сказав я, «поки ти забирав машину з мийки. Він сказав, що вставатиме рано і буде на старті вже на світанку.»
Мій адвокат уже не слухав мене. Він кричав і лупив кулаками по стіні. «Брудний недоносок!» волав він. «Я знав! Він відбив у мене жінку!»
Я засміявся. «Ти про ту блондинку з команди кіношників? Думаєш, він мав щось із нею?»
«Саме так!» кричав він. «Ви, прокляті білі, всі однакові!» Він відкрив пляшку текіли і почав пити з горла великими ковтками.
Потім він взяв грейпфрут і порізав його мисливським ножем.
«Де ти взяв ніж?» запитав я.
«Прислали з обслуги номерів,» відповів він. «Я попросив у них що-небудь, щоб порізати лайм.»
«Який лайм?»
«У них нема лаймів,» відповів він. «Вони не ростуть в пустелі.» Він нарізав грейпфрут на четвертинки, потім на восьмушки… потім на шістнадцяті частинки… потім просто потовк усе на кашу. «Цей огидний покидьок,» повторював він. «Мені варто було б відразу ж порішити його. А зараз він з нею.»
Я пам’ятав ту дівчину. Ми зіткнулися з нею в ліфті кількома годинами раніше й мій адвокат виставив себе повним дурнем.
«Ви певно гонщики,» запитала вона. «В якому ви класі?»