МіжнародномуписьменницькомуФорумі Lahti Writer's Reunion"Письменницький
час"(Муккула, Фінляндія,червень 1995 p.).
Якщов нашому сьогоденні,де все міняєтьсянавально йбезладно, мерехтячи,мов
екранзіпсутоготелевізора,ще зберігаютьсясудження, котрихне соромно *
виголошуватиз категоричноюпевністю, тодля мене одниміз таких єпереконання,
щописьменницькезаняття вельмиподібне дозаняття дитини— обом належиться
ставитипитання, а невідповідатина них. Уже майженеймовірнимвидається, щоще
якихп'ятдесят літтому мислительранґу Камю мігуявляти письменникалікарем в
ураженомучумою світі.Досвід минулихп'яти десятилітьмав би зцілитинас од
подібноїпихи: виявилось-бо,на наше прегіркерозчарування,що літературане
ма:єявного, видимоговпливу на перебігісторичнихподій. Наявністьплеяди
першоряднихпоетів і прозаїківне врятувалані Грузію — відсповзання в
національнийбезум, ні народиколишньоїЮгославії —від жахіттягромадянської
війни.Наприкінцістоліття мусимоскромно визнати,що час літературиплине
паралельноі, в лінійномувимірі, незбіжноз часом історії.
Трохипоясню своюдумку. З ранньогодитинства язростала вдобрій вірі,що
писаннявіршів — тонайважливішез усіх земнихзанять. Завдячуюцією солодкою
злудоюне тількинаелектризованійатмосферіукраїнськихшістдесятих— хоча, ясна
річ,коли маєш шістьроків, а дорослікруг тебе, щойнозійшовшисьдо гурту,
починаютьекстатичнедекламуватирядки, котрі"в усіх на слуху",— часом
пошепки,але з тим палкішесяючими очима,— то це не можене вбитися втяму на
всенькежиття. Одначемою віру живилий поважнішіпідстави. По-перше,я