- Село наше зветься Юрківкою через те… Ну, бо від юрського періоду.
- Ти, Митю, мабуть, уже зовсім здурів. Завчився.
- Точно-точно, якийсь зв’язок тут є.
- І хто ж, по-твоєму, так його назвав?
- Люди, які раніше тут жили.
- Коли раніше, в юрському періоді? Тут самі ящери тоді жили. Мабуть, ящери його так і назвали, правда? Хай, думають, раз ми живемо в юрському періоді, то й село, що тут буде, зватиметься Юрківкою. Приїде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так?
- Смійся, смійся…
- Та ти не переживай, Митю, - заспокоїв я його. - Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього от, - показав на озеро, - котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь.
- От здорово! - зашарівсь Митько. Але тут же запитав: - А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом, гм… працюємо.
- Але ж головний у нашій експедиції ти.
- Е, ні, я не згоден. Хай буде… Хай буде, скажімо, митькозавр Стеценка із Юрківки. Ой, дивись…
За три кроки від нас лежало безладно кілька воронячих пір’їн, і біля самої води знову чітко вирізьблялись на піску таємничі сліди.
- А вранці їх не було, - згадав я. - Отже, воно вилазило влень.
- Та ще й ворону зжерло, - підхопив Митько.
- Я колись книгу читав, - задумливо сказав увечері Митько. - Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі і жалібно мекає. А десь поблизу гуля собі тигр. Він чує - хтось мекає, і думає: «Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм». От він біжить до дерева, а мисливець із засідки - ба-бах! Тигр - догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.
- А деякі племена, - на льоту вловив я Митькову думку, - риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками і листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки і - готово!
- Думки читаєш! - радо згукнув Митько. - Ми ці обидва способи поєднаємо.
- А козеня де взяти?
- Ото ж бо, - спохмурнів він. - Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, - проясніло його лице, - мотузку на роги, та в ліс, а вранці відведемо назад?
- Е, ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти… Вона ж не дурна.
- Твоя правда, - скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея. Взагалі мушу визнати: голова в мого друга працювала із колосальною швидкістю і, бувало, не встигав він бодай до половини висловити якусь думку, як у нього вже народжувалася друга, а то й третя, зовсім протилежна. Однак далеко не всі з них можна було назвати рівноцінними чи просто вдалими. Як вам, наприклад, отаке?
Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував: