- А якщо ми прив’яжемо тебе?
- Тобто як це? - вибалушивсь я.
- Мотузкою, як же ще! А де взять її - я знаю. У клуні висить. Для кози згодилася б, значить, для тебе теж.
- Ти що, жартуєш? - не повірив я власним вухам.
- Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємось.
- Та ти, мабуть, сказився, - обуривсь я, доп’явши, що Митько й не думає жартувати. - Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив’язуй!
- Хай буду я, - хоробро погодивсь Митько. - Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна і не прив’язувати. Козу - інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.
- Та гаразд уже, - охолов я. - А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає!
- Молодець! - вигукнув Митько. - Звичайно, курку! І мороки набагато менше. - І по хвильці додав: - Та й безпечніше.
Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в разі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала та била крилами.
- Ху ти, - мовив, одхекуючись, Митько. - Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!
- Це хіба курка! - згоджувавсь і я, підводячись після невдалого кидка. - Це ж страус!
І ми знов якомога лагідніше заводили:
- Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!
- А тю-тю-тю-тю.
Проте курка відбігала на безпечну відстань і осудливо стежила за нами.
- Та ну її, - не витримав перший я. - Всі коліна пооббивав.
- Зараз, зараз ми її, - не здавався Митько, виносячи з хати ковдру, - у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.
На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею і накрили рядном.
- Єсть! - вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: - Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!
- Ну от бачиш, - співчутливо сказав я. - А якби коза? Ото б намучились!
- Та й то, - відповів Митько. - Бери лопату, і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи.