- Заснув, - винувато розвів я руками.
- Та як ти міг! А якби це на війні?! Хіба з таким підеш у розвідку?! А якби ти був у партизанському загоні?
- Ну, пробач, Митю, - почервонів я. - Лиш на хвилинку присів. Маму згадав.
- Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу? Маму згадав! Вона, бідна, й не здогадується, який у неї синочок. Іди, спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?
- Ні…
- Звичайно, за спанням і дивитись нема коли.
Мені не було чого відповісти. Приголомшений, картаючи себе за негідний вчинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене. Я чув, як повернувся з обходу Митько, як він роздмухав багаття і сів, щось насвистуючи. Мене пік сором: ну як, як я, нещасний, міг заснути! Підвів товариша, втратив його довір’я. Горе мені!
Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав.
- Митю, - гукнув несміливо. Відповіді не почув.
«Мовчить, - подумав я. - Ображається. Так мені й треба».
Полежав іще хвилин п’ять, тоді вибравсь назовні.
Вже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, - спиною до куреня, - Митько солодко спав.
Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину.
Другої ночі варти вже не виставляли.
- Яка користь, - сказав Митько, - у тій варті, якщо ми все одно засинаємо? Краще вже спати всередині, ніж надворі. Тим паче, що потім весь день ходиш сонний.
Я повністю розділив таку думку.
Вранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став, мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.
- Дивись, - тихо сказав він мені.
На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувались відбитки здоровенних і страшних лап.
- Як у крокодила, - визначив я, нервово озираючись на озеро.
- Значить, не збрехав, - хрипко додав Митько. Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.
- Сергію, - почув я увечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі.