І ми рушили до озера.
Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовилися нести його по черзі.
- А якщо то й справді якийсь звір? - обернувсь до мене Митько. - От було б здорово! І ми першими його побачимо.
- Ну, побачимо, а далі? - я був настроєний скептично.
- Сфотографуємо!
- А далі?
- У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики.
- І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.
- Чому це?
- Усі ж повмирають.
- Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, - мріяв він.
- І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.
- Посередністю! - зобидивсь Митько. - У тебе в самого трійка з фізкультури. За минулий рік.
- А в тебе з малювання!
- Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що.
- А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.
- Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.
- Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.
Але тут ми обоє стали так сміятися, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий для сварки настрій миттю щез.
- Давай я понесу, - примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.
Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води.
- Я піду посплю, - мовив надвечір Митько, - а о другій годині ночі зміню тебе.