- Еге ж. А все-таки він непоганий хлопець.
- Здається, так.
З озера повіяло прохолодою…
В хаті подзвонювали шибки і склянки на печі. Фа-Дієз знову вступив у двобій з тромбоном, і оглушливі звуки розліталися по селу зграями наполоханих ґав. Якщо я вже порівнюю звуки з цим птахом, то Фа-Дієзові ґави були, окрім усього, дуже обскубаними і потворними. Од них хотілося одмахуватись і бігти чимдалі.
Проте на деякі організми вони, мабуть, діяли позитивно. Саме цим я пояснюю народження в Митьковій голові ще однієї ідеї.
Митько порався коло нашої мізерної колекції (кілька жучків і метеликів ми таки вловили), а я вмостився на ліжку, накривши голову подушкою. Коли це чую - її оддирають від мого вуха.
Наді мною схилився Митько.
- Сергію, а якщо нам…
Ще один зойк нещасного інструмента заглушив Митькові слова.
- Що нам?
- Таки оселитися коло озера і самим простежити… за отим от…
- Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!
- А якщо відпустить?
- Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?
- Там. Адже Василь казав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти з собою ковдри. Зараз же тепло.
- Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!
- Та не замерзнемо. Не бійся.
- Я і не боюсь. А от бабуся…
- Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?
І він вибіг із хати.
Повернувся за п’ять хвилин. Радість переможця освітлювала його обличчя.
- Порядок! Спершу на одну ніч. А там видно буде.