Вандерхузе не знав, що відповісти, але з усього було видно, що він задоволений. На індикаторі горів смарагдовий вогник, Малюк явно забув про свої клопоти, і наш молодцюватий капітан, який дуже любив дітей, безсумнівно відчував певне замилування. До того ж йому, здається, лестило, що його бакенбарди, які до цього часу служили об’єктом для плоских і не дуже дотепів, відіграли таку помітну роль у ході контакту. Аж ось підійшла моя черга. Малюк несподівано глянув мені у вічі і випалив:
— А ти?
— Що — я? — запитав я, розгубившись, а тому агресивно.
Комов негайно і з явним задоволенням копнув мене в щиколотку.
— У мене запитання до тебе, — оголосив Малюк. — Також завжди. Але ти боявся. Якось ледве мене не занапастив — зашипів, заревів, ударив мене повітрям. Я біг до самих сопок. Те велике, тепле, з вогниками, робить рівну землю — що це?
— Машини, — сказав я і відкашлявся. — Кібери.
— Кібери, — повторив Малюк. — Живі?
— Ні, — сказав я. — Це машини. Ми їх зробили.
— Зробили? Таке велике? І рухається? Феноменально. Але ж вони великі!
— Бувають і більші, — сказав я.
— Ще більші?
— Значно більші, — сказав Комов. — Більші за айсберг.
— І вони теж рухаються?
— Ні, — сказав Комов. — Але вони думають.
І Комов почав розповідати, що таке кібернетичні машини. Мені було дуже важко судити про душевні порухи Малюка. Якщо виходити із припущення, що душевні порухи його так чи інакше виражалися рухами тілесними, можна було вважати, що Малюк убитий наповал. Він метався по кают-компанії, наче кіт Тома Сойєра, який сьорбнув болезаспокійливого. Коли Комов пояснив йому, чому моїх кіберів не можна вважати ні живими, ні мертвими, він видерся на стелю і безсило повис там, прилипнувши до пластика долонями і стопами. Повідомлення про машини, велетенські машини, які думають швидше, ніж люди, рахують швидше, ніж люди, відповідають на питання в мільйон разів швидше, ніж люди, скрутило Малюка в колобок, розвернуло, викинуло у коридор і через секунду знову пожбурнуло до наших ніг; він шумно дихав, відчайдушно кривлявся, а очі його були величезні, потемнілі. Ніколи раніше і ніколи потім не доводилось мені зустрічати такого вдячного слухача. Смарагдова лампа на індикаторному пульті сяяла, наче котяче око, а Комов говорив і говорив, точними, дохідливими, дуже простими фразами, рівним, розміреним голосом і час від часу, інтригуючи, вставляв: «Детальніше про це ми поговоримо пізніше» або: «Насправді це значно складніше і цікавіше, але ж ти поки що не знаєш, що таке гемостатика».
Ледве Комов закінчив, Малюк ускочив на крісло, обхопив себе своїми довгими жилавими руками і запитав:
— А можна зробити так, щоб я говорив, а кібери мене слухали?
— Ти вже це робив, — сказав я.
Він безшумно, наче тінь, упав на руки на стіл переді мною.
— Коли?
— Ти стрибав перед ними, і найбільший — його звати Том — зупинявся і запитав у тебе, які будуть накази.
— Чому я не чув запитання?