— Від усіх. Вони є або вони можуть прийти — це погано. Вони підуть назавжди — це добре.
Червоний вогник на пульті свердлив мою душу. Я не стримався і легенько зачепив Комова ногою під столом.
— З чого ти взяв, що коли людям сказати, то вони підуть? — запитав Комов, не зваживши на мене.
— Я знав: люди хочуть, щоб усім навколо було добре.
— Але ж як ти про це дізнався? Ти ж ніколи не спілкувався з людьми.
— Я довго міркував. Довго не розумів. Потім зрозумів.
— Коли зрозумів? Давно?
— Ні, недавно. Коли ти пішов від озера, я спіймав рибу. Я дуже здивувався. Вона чомусь померла. Я почав міркувати і зрозумів, що ви обов’язково підете, якщо вам сказати.
Комов покусав нижню губу.
— Я заснув на березі океану, — сказав він раптом. — Коли я прокинувся, то побачив: на мокрому піску біля мене — сліди людських ніг. Я поміркував і зрозумів: поки я спав, повз мене пройшла людина. Звідки я про це дізнався? Адже я не бачив людини, я бачив лише сліди. Я міркував: раніше слідів не було; зараз сліди є; отже, вони з’явилися, поки я спав. Це людські сліди — не сліди хвиль, не сліди каменю, який скотився з гори. Отже, повз мене пройшла людина. Поки я спав, повз мене пройшла людина. Так міркуємо ми. А як ти міркуєш? От прилетіли люди. Ти нічого про них не знаєш. Але ти поміркував і дізнався, що вони обов’язково полетять назавжди, якщо ти поговориш з ними. Як ти міркував?
Малюк довго мовчав — хвилини три. На його обличчі і грудях знов почався танець м’язів. Швидкі пальці рухали і перемішували листя. Потім він відіпхнув листя ногою і сказав голосним соковитим баритоном:
— Це запитання. По бім-бом-брамселях!
Вандерхузе зацьковано кашлянув у своєму куті, і Малюк відразу ж глянув на нього.
— Феноменально! — вигукнув він усе тим самим баритоном. — Я завжди хотів дізнатися: чому довге волосся на щоках?
Запанувала мовчанка. І раптом я помітив, як рубіновий вогник згас і спалахнув смарагдовий.
— Відповідайте йому, Якове, — спокійно попросив Комов.
— Гм… — сказав Вандерхузе, порожевівши. — Як тобі сказати, мій і хлопчику… — Він машинально збив бакенбарди. — Це гарно, мені це подобається… Як на мене, це достатнє пояснення, як ти думаєш?
— Гарно… подобається… — повторив Малюк. — Дзвіночок! — сказав він раптом ніжно. — Ні, ти не пояснив. Але так буває. Чому тільки на щоках? Чому немає на носі?
— А на носі негарно, — повчально сказав Вандерхузе. — І в рот І потрапляє, коли їси…
— Правильно, — погодився Малюк. — Але якщо на щоках і якщо йдеш через кущі, то маєш чіплятися. Я завжди чіпляюся волоссям, хоча воно в мене зверху.
— Гм, — сказав Вандерхузе. — Бачиш, я рідко ходжу через кущі.
— Не ходи через кущі, — сказав Малюк. — Буде боляче. Цвіркун у запічку!