Мишко підніс Піратові до носа свою ногу.
— Нюхай, Пірате… Ану, нюхай!..
Але замість того, щоб нюхати, Пірат вп’явся у Мишкову холошу і почав мотати головою на всі боки і гарчати. Мишко сяк-так вирвався від нього і швидко заховався за стосом дров.
— Шукай, Пірате! — скомандував Кешка. Цуценя натягло мотузок і метнулося до дров. Хлоп’ята бігли за ним. Пірат оббіг дрова, за якими притаївся Мишко, і помчав далі.
— Не туди! — кричав Кешка.
Раптом з дров прямо на Пірата звалився Горинич. Кешка випустив повідець. Потім вони з Круглим Толиком кинулися було рятувати цуценя, однак Горинич так сильно зашипів і так настовбурчив свій хвіст, що бійка з ним могла кінчитися погано. Пірат почав тікати, але Горинич одним стрибком догнав його і звалив. Цуценя жалібно заскавуліло, а кіт став над ним, покачав його лапою, немов клубок ниток, і сів поруч.
— Мишко! — закричав Толик. — Горинич Пірата заїдає!
Мишко вискочив із-за дров як ошпарений. Він замахнувся на кота портфелем, але той і не подумав тікати, лише припав до землі, випустив пазури й став бити хвостом. Діти трохи відступили. А кіт присів і нетерпляче штовхнув Пірата лапою. Той, завиваючи від страху, підвівся й улесливо вильнув хвостом. Кіт вдоволено замурчав. Цуцик закрутив хвостом ще енергійніше, навіть підстрибнув і злегка дзявкнув.
Хлоп’ята очам своїм не вірили: нещадний Горинич підстрибував, кружляв… Коли цуценя дозволяло собі без усякої поваги куснути Горинича за хвіст, той збивав його своєю сильною лапою і шкірив гострі ікла. Хлоп’ята підштовхували одне одного ліктями, а Мишко раз у раз вигукував:
— От чудеса!.. Ніхто б не повірив. — Він крутив головою на всі боки, шукаючи, кого б ще запросити на це дивовижне видовище… Але у дворі була тільки двірничка тітка Настя та ще йшли з магазину до свого парадного Людмилка з матір’ю.
В Людмилки цікавості на добрий клас. Вона підскочила до хлопчаків, запитала:
— Чого це ви смієтесь? — і раптом закричала — Мамо, дивись, цей кіт наше цуценя мучить!
— Як це ваше? — обурився Кешка.
— А так, що наше, — передражнила його Людмилка, — з нашої квартири.
Людмилчина мати, що саме підійшла, поставила сумку на чисту соснову колоду й сердито заговорила, звертаючись до тітки Насті, яка підмітала двір:
— Як це вам подобається?.. Це собача сорок карбованців коштує, а вони на нього кота нацькували.
Тітка Настя подивилася на цуценя.
— А-а… нічого з ним не станеться, — і похмуро додала: — Гроші людям нікуди дівати.
— Ні, ви ж тільки подумайте, — не вгамовувалась Людмилчина мати. — За цуценя великі гроші заплатили, а вони його цьому чудовиську кинули на розтерзання… Зараз же відберіть цуценя! — тупнула вона ногою.
Але діти не мали ніякого бажання зв’язуватися з котом, до того ж Горинич не заподіяв цуценяті нічого поганого.
— Поклич Миколу Петровича, — наказала Людмилчина мати дочці. Людмилка щодуху побігла в парадне. Хлоп’ята стояли і недружелюбно поглядали їй услід.
«Тепер заберуть цуценя», — подумав Кешка.