Капітан Кодру зрозумів, що за вибачливістю криється докір. Це його дратувало. Він одразу відповів:
— Ви також не мали досить часу, товаришу полковник.
Звичайно. І Тому, що ні я, ні ви не мали часу, кожен
із нас прочитав сліди по-своєму.
— Як ви прочитали їх, товаришу полковник?
Полковник подивився на нього сумно, стомлено і ніби трохи зверхньо.
— Припустимо, що порушник-каліка з одною ногою перетинає смугу, користуючись костуром. В такому випадку слід костура був би глибший, ніж слід, залишений іншим порушником такої самої ваги, але який ходив би, ступаючи, скажімо, тільки на підборах. Той слід, у свою чергу, був би глибшим, ніж слід іншого порушника такої самої ваги, але який перейшов би смугу, нормально крокуючи, тобто всією ступнею. Що я хочу цим сказати? Що глибина сліду, залишеного на розпушеній землі, обернено пропорційна площі, на яку спирається вага тіла. Згодні?
— Так, звичайно…
— Ви зауважили, що неможливо, щоб проходили два порушники, 3 яких один ніс другого на спині, тому що земля тоді повинна б була бути більше притоптана. Я повністю погодився б із вашим зауваженням, якби на смузі сліди були залишені людиною в нормальному взутті. Я ще зроду не бачив людини з такими лапищами. Пробачте мені цей вираз. Ви, може, десь бачили такі ноги?
— Так, і навіть тут, на прикордонному посту. У капрала Детунату, здається, нога не менша, ніж у порушника.
— В такому разі ясно, чому ви не звернули уваги на деталь, про яку я вам говорив.
— Значить, на вашу думку, перейшло двоє порушників, один на спині другого?
— Це припущення, капітане, — потім, ніби лише тепер пригадав, додав — Я повинен сповістити далі. Ви робіть своє діло.
Капітан Кодру вийшов. Він зайшов до кімнати, де знаходився макет рельєфу дільниці його підрозділу. Механічно сів на стілець і кілька хвилин дивився на макет зором, що нічого не бачив. Він почував себе стомленим. Збудження ще не вляглося. Полковник не зробив йому жодного зауваження, він, мабуть, вважав його до такої міри винуватим у тому, що відбулося, що вважав просте зауваження дуже замалим. До речі, Кодру і сам подумав, що не менше винен. Його попередили, що небезпечний шпигун намагається перейти дільницю, і ось він перейшов. Що це могло означати? Що його люди не виконали свого обов’язку. А якщо вони не виконали, то зрештою й він, їхній командир, теж не виконав свого обов’язку. Це означало, що він належною мірою не займався їхнім навчанням.
«Я все-таки зробив усе необхідне у даному випадку… Зрештою те, що в мене трапилося, могло трапитися і в будь-кого іншого».
Думка про те, що шпигун пройшов, — і не лише він, — перетворювала його збудження в безсилий гнів. Де ж до біса вони прокралися? Він закрив усі шляхи, які ведуть до кордону. Що ж трапилося з його людьми? Прикордонник повинен сам усе бачити, а його не можна помітити; чути все, а його ніхто не має почути; захопити зненацька порушника, а його щоб ніхто не захопив… У такому дусі він навчав своїх підлеглих, і був певен, що навіть найнездібніші засвоювали ці навики, специфічно прикордонні!! Замість того, щоб вони бачили порушників, порушники їх побачили і сховалися. Замість того, щоб їм чути, почули їх. Вони були захоплені зненацька, замість того, щоб захопити зненацька. Всі, без винятку, навіть Детунату. І лише тепер йому спало на думку, а чому це спізнюється Детунату? Чому він не повернувся на прикордонну заставу? Він повинен повернутися ще годину тому. Чорна думка на мить жахнула капітана Кодру: якщо замість того, щоб їх захопити зненацька, його, Детунату, захопили зненацька й ліквідували оті два порушники? Безглуздо!.. Безглуздо!.. Але від цих думок він тремтів, як ото вітер тріпоче прапорцем.
Повертаючись до кабінету, де залишив полковника Іонашку, він побачив, що той стоїть біля вікна з руками в кишенях І дивиться у морок за вікном. Полковник був так заполонений думками, що лише згодом повернувся від вікна й спитав:
— Щось нове, капітане?
У полковника було таке саме сумне й стомлене обличчя.
— Товаришу полковник, капрал Детунату щонайменше годину тому повинен був повернутися з чергування.
— Капрал Детунату? Той, у якого великі ноги?
— Так, той.