— Ні? В такому разі це означає, що він не пройшов, — зрадів капітан.
— Не знаю.
— Хочете сказати, що, може, він пройшов іншою дільницею?
— Ні, я не це хочу сказати.
— А що?
— Сліди, капітане, сліди… Вони невідступно переслідують мене… лише божевільний, міг насмілитись перетну- ти смугу. Скажіть, Кодру, в районі дільниці, яку ви охороняєте, є якийсь божевільний?
— Ні, я всіх людей знаю.
— Якщо немає, то який висновок ми повинні зробити?
— Товаришу полковник, у мене враження, що ви; якось пов’язуєте людину, що пройшла, і Шпигуна, якого ми повинні зловити.
— Звичайно.
— На вашу думку, якщо й не було б такого: зв’язку, людина, що пройшла, не гуляла б смугою без жодної турботи.
— Звичайно, не гуляла б…
— Ви гадаєте, що, може, той, хто перетнув смугу, ніс на спині шпигуна?
— Гм-м… може бути й таке пояснення.
Полковник зітхнув і запалив цигарку. Він палив, дивився у вікно, і, здається, його увагу поглинув вітер, який знову задув так, ніби це була зимова ніч із віхолою.
— Товаришу полковник, ваше припущення мені не здається вірогідним. — ні?.
— Ні! Якщо той, хто перетнув смугу, ніс на спині іншого, слід повинен бути чіткішим, завдяки вазі розпушена земля була б значно більше притоптана.
— Ваше зауваження правильне лише в загальних рисах, але не в цьому конкретному, зовсім незвичайному випадку, Кодру. Прошу пояснити, що ви маєте на увазі: я не в змозі слідкувати за вашою думкою.
Капітан говорив ввічливо, але всередині він кипів. По-перше, тому, що не в змозі був зрозуміти логіки мислення свого начальника, а по-друге, він гадав, що замість того, щоб витрачати час на різні припущення, полковник повинен якось діяти,
— Ви не розумієте, бо не мали досить часу досконало вивчити сліди на смузі.
— Не мав, так. Все ж я десять років на кордоні, товаришу полковник, — одразу відповів трохи ображений капітан.
— Не мали часу, це факт, — відстоював полковник свою точку зору. — І це лише з моєї вини, що я потягнув вас сюди, на прикордонну заставу.