— То твоя справа. Що стосується мене, то я, мов той англієць.
— Так. Ти спокійний! І я тобі заздрю.
— До речі, мені теж дзвонив Іонашку. Гадаю, що це скінчиться дурницею.
— Хочеш сказати, що шпигун пройде?
— Хочу сказати, що ми на нього чекаємо тут, а він прослизне біс його знає де.
— Не думаю. По тривозі піднято всі прикордонні застави…
— Якщо не думаєш, то дай мені заснути, Так хочеться спати.
— Кінчаю!.. На добраніч і пробач, що потурбував тебе.
Та тої ж миті, як він поклав трубку, задзеленчав телефон.
— Алло! Хто біля апарата?
— Солдат Вульпе Іларіон. Доповідаю: поблизу орієнтира «Гелушка:» я виявив слід на смузі.
— Який слід?
— Свіжий, товаришу капітан.
— Не те цікавить мене, а напрям. Слід іде до дільниці, яку охороняємо, чи від неї?
— Від неї, товаришу капітан.
— Негайно рушаю туди! — Кодру кинув трубку і сердито прошепотів: — Однак шпигун пройшов! І саме через мою дільницю.
Капітан Кодру подзвонив полковникові Іонашку.
— Товаришу полковник, це капітан Кодру. Дозвольте доповісти, що на смузі навпроти орієнтира: «Гелушка» патруль виявив слід, який веде на той бік.
Невже так? полковник розхвилювався від того, що відбулося, і майже не хотів вірити.
— Точнісінько так, товаришу, полковник. Я негайно вирушаю на місце події.
— Я теж поїду. — Потім не докірливо, а скоріше з горем: — Не знаю, якого біса стерегли твої люди цієї ночі, Кодру.
— Не поталанило, товаришу полковник.