— До Онешти. Його викликав батько, який працює там на якійсь фабриці.
Так буває, коли один переїздить до міста, то тягне за собою всіх родичів.
— Лише ми зостанемося в цій дірці.
— Тобі тут не подобається? Та ти ж тут народилася, Іоанно!
— І ті, хто виїздять, теж тут народилися. Згадай, яким було село, коли ти приїхав, і яке воно сьогодні?
— Гм-м, так!.. Одна по одній виїхало багато родин. Та не бійся, пенсійний вік і нас тут не застане.
— Ще чого не вистачає! Дівчина росте, треба її влаштувати до хорошої школи. А крім того, ми самі ще молоді. Хіба ми не маємо права прожити своє життя Інакше? Тут ні театру, ні опери, ні кіно. Нічого, крім того нещасного радіо.
— А кіно…
Правда, іноді кінопересувка приїздила до них на виселок. Коли траплялася та подія, відповідальний кооперативу Філіп підіймався на пагорб, прикладав руки до рота й кричав:
— Увага!.. Увага! Увечері кіно!..
Його чуло все село, вірніше, ті, що залишилися ще тут…
Капітан Кодру стрепенувся, думки його літали далеко. Сталося те, що надто рідко трапляється у цих краях. На кілька хвилин, — капітан із досвіду знав, що не на довше, — вітер раптом ущух. Він уявив собі, що відбувається поряд, у загальній спальні. Тиша розбудила людей, і тепер вони заворушилися під ковдрами. Деякі з них не встигли поспати й години. А котра година тепер? Друга. Ніч, майже. минула. Невже й цієї ночі нічого не трапиться?
За мить вітер дмухнув знову, а будинок прикордонної застави, ніби повітряний корабель, знову полинув у плавання крізь цю чорну ніч, що, мов на зло, сприяла шпигунові. Капітанові раптом схотілося спати. Та він не бажав того, і щоб відігнати сон, подзвонив «Аврорі». Йому відповів капітан Феркешану.
— Тебе чутно, Феркешану?
— Нічого! Тихо! А в тебе?
— Також.
— Нащо ж ти мені дзвониш?
— Щоб дізнатися, як у тебе справи,
— Тепер дійсно погані, бо ти збудив мене.
— Ти міг спати? — здивувався Кодру.
— А чом би й ні?
— Тому, що я не зімкнув очей.