— І про це нічого не знаю.
Настала коротка пауза. Я особисто звик до пауз. Одначе господареві було трохи незручно.
— А може, все-таки вип'ємо чого-небудь… — запропонував він, аби порушити мовчанку.
— Облиште питво, — заперечив я й знову замовк, розглядаючи співрозмовника.
Обличчя його здавалося добродушним, хоч і трохи набурмосеним. Це, певно, від постійного спостереження за різцем токарного верстата. Професійне. Проте незважаючи на сиві скроні й вертикальні зморшки між бровами, його обличчя мало навіть дитячий вираз.
— Ви, Ілієв, — проказав я, розглядаючи хазяїна, — наскільки мені відомо, майстер на авторемонтному заводі?
Чоловік ствердно кивнув.
— Та ще й чудовий майстер… Втім, це видно і з ваших прибутків…
Я кинув швидкий погляд на обставу і знов обернувся до господаря.
— Такі, як, ви, бувають, звичайно, й чудовими свідками… Найкращими помічниками влади…
Ілієв сором'язливо всміхнувся.
— Тому, — вів я далі, — мушу сказати вам, що дуже надіюся на відомості, які матиму від вас…
— Та я охоче… — озвався Ілієв, все так само всміхаючись. — Все, що знаю…
— Ми говорили про Танева… — спрямував я його.
— Про Танева нічого не чув…
— Зовсім нічого?
— Зовсім нічого.
— А які інші зв'язки мав Медаров? Знайомі, родичі…
— Є в нього сестра… — згадав Ілієв, явно втішений тим, що все-таки може дати якісь відомості. — Чи не єдина його родичка… Він, вийшовши із тюрми, оселився у неї. Тільки недовге там затримався. Не помирилися наче… Не з нею, з її чоловіком — Сираковим…
— Що ж вони не поділили?
— Про те я не питав… Він казав тільки, що не терпіли один одного… Тому й прийшов до мене шукати квартири… Чув, що син мій в армії, а кімната вільна, от і прийшов…
— Гм… — проказав я, а це можна тлумачити як завгодно. Оскільки репліка моя вичерпалася цим вигуком, Ілієв розповідав далі: