— А що пив небіжчик? — попитав я, знову починаючи розмову.
— Мастику. Тільки мастику.
— Гм… А як щодо жінок, гулянок, вечірок?
— Цим не займався. Сто грамів мастики до обіду, сто до вечері — ото уся гульня.
По цих словах господар нарешті наважився сісти в крісло, вловивши, певно, що я не поспішаю йти.
— Ну, сто на обід і сто ввечері — це не багато, — зауважив я так само добродушно. — Хіба що кожного дня… Та не будемо порпатися в особистому житті небіжчика. А чи товариський він був?
— В якому розумінні? — трохи здивувався чоловік.
— Чи приймав гостей, чи сам ходив до когось…
— Де там! Зовсім рідко виходив з дому. І то переважно до ресторану навпроти, де пив мастику.
— З ким же він чаркував?
— Сам один. Завжди сам. А щоб хто-небудь приходив до нього, такого я взагалі не пам'ятаю.
— Так… — кивнув я. — А чому він оселився саме у вас?
— Та як вам сказати… Я був шофером у нього перед Дев'ятим… Точніше — в «Кометі»…
— А що таке — «Комета»?
— Торговельна фірма була… товариство… Три чоловіки ним керували: інженер Костов, Медаров і Танев. Через те й «Комета»: Костов, Медаров, Танев — по одному складу від кожного прізвища.
— Ага… Ну, Костов безслідно зник, це ми знаємо. Медаров також зник, хоч і не так безслідно. А Танев? Де Танев? Отой, третій?
— Де йому бути… — пробурмотів господар, знизавши плечима. — Десь тут, у Софії, певно. Я зустрічав його кілька років тому…
— А тепер?
Співрозмовник заперечливо похитав головою.
— Віддавна його не бачив.
— А не знаєте, Медаров бачився з Таневим?
Знову заперечливий рух.