О, так. Само собою. Хто-хто, а Яна була в курсі. Збити Геника з пантелику було так само важко, як і розвернути на сто вісімдесят градусів бойовий крейсер за допомогою вітрила з носовичка.
— Кажи.
— Ні, спочатку ти мусиш відповісти мені на одне запитання.
— На ще одне запитання? — солодко уточнила Яна.
— Байдуже. До дідька нумерологію. Де ти збираєшся відпочивати цього літа?
Яна опустила очі. Іншої відповіді Євген не потребував.
— Я так і думав. Точніше, я це знав. Знову сидітимеш у цих чотирьох стінах, поклавши на коліна фоліант вагою з тонну, знову схуднеш — хоча вже далі й нікуди, від тебе й так одна тінь лишилася, і нема того, щоби на річку сходити чи до озера, покупатися, пива випити… ну що ти робиш такі очі? Я сказав «пиво», а не «кокаїн»! І так із року в рік. Тобі не набридло?
— Ні. І я ходжу купатися, — захищалася Яна. — Так, ходжу. На затоку.
— Ця затока — стічна канава. І той так званий ставок у центрі — теж. Проста калюжа. Велика брудна калабаня. Там навіть качок немає, їх звідти вижили мікроби та бактерії. Справжня річка — за містом. На моїй ділянці.
— І до чого ти хилиш? — підозріло спитала Яна.
— Я не хилю, а прямим текстом пропоную тобі провести літо на моїй дачі.
— Про це не може бути й мови!
— Це ще чому? — оторопів Геник, явно збентежений такою різкою відмовою.
— На це є сотня причин.
— Назви хоч одну поважну…
— Але якщо їх узагальнити, то якраз і вийде одна поважна. Я не хочу псувати твій відпочинок, брате.
— Не розумію, про що ти?
— Про твою дачу. Твою, розумієш? Я не хочу заважати тобі та плутатися під ногами, коли ти в компанії друзів-юристів чи потенційних клієнтів нагрянеш туди, аби розслабитися від міської метушні.
Євген трохи подався вперед — вони сиділи за крихітним кухонним столиком на малюсінькій кухні — і ледь торкнувся сестриної руки.
— Дуже вдячний за твою тактовність, Яночко, — мовив він, думаючи, що ні Лідії, ні, тим більше, Вікторії, за таких умов і на думку не спало б думати про його комфорт. — І за твою турботу теж. Але не переймайся дуже. Природно, я часто буватиму на «Горі», — так, від першої частини прізвища, називалася Геникова дача. — І природно, не сам. Про друзів — це перебільшення, звісно, у моєму бізнесі добре, якщо бодай приятелі є, але… Люба, і я, і мої знайомі — усі ми люди зайняті. Може, мені якимсь дивом вдасться викроїти цілий тиждень десь на початку серпня для відпочинку, а може, й ні. Єдине, що я залишаю за собою напевне — це кілька вихідних. А тепер подумай, що отримаєш ти. Абсолютно порожній дім із такою купою кімнат, що там можна заблукати. Фруктовий сад за вікнами. Річку, звідки й воду пити не гріх — така вона чиста. Приватний пляж. Ти навіть зможеш вирощувати на моїй ділянці оті свої кошмарні будяки…
— Якщо ти про мої петунії…
— Я класифікую їх, як бур’ян звичайний…