Він піднявся на третій поверх і подзвонив.
Сірий фургон, зовні без особливих прикмет, крім хіба номерних знаків. Чоловіки, що обслуговували цей фургон, були в комбінезонах десь такого кольору, як машина, і з їхнього вигляду ніхто б не впізнав, яку роботу вони виконували. Може, слюсарі, а може, робітники якоїсь комунальної служби. Це останнє припущення було слушне.
Скоро шоста, і якщо за найближчі п'ятнадцять хвилин: не станеться нічого надзвичайного, їхній робочий день скінчиться, вони поїдуть додому, годинку присвятять дітям, — а потім засядуть до телевізора, втішатимуться його начебто змістовною, а насправді пустопорожньою програмою.
Мартін Бек не застав нікого в будинку на Тулегатан, зате спіймав двох чоловіків із сірого фургона. Вони сиділи біля свого «фольксвагена» й пили пиво. Від фургона доходив їдкий сморід дезинфекції і ще інший дух, якого не могла перебороти ніяка хімія на світі.
Задні дверці фургона були відчинені, бо його звичайно намагалися провітрювати, як тільки випадала нагода.
Ці два чоловіки виконували особливу й дуже важливу роботу в своєму прекрасному місті. Їхнім щоденним обов'язком було перевозити самогубців та інших малошановних громадян із домашнього оточення в таке, яке їм більше пасувало.
Дехто — наприклад, пожежники, поліція, деякі репортери й інші втаємничені особи — відразу впізнавав цю сіру машину й розумів, про. що йдеться, коли вона з'являлася на вулиці. Але для більшості людей це був звичайний собі фургон, власне, таке враження він і мав справляти. Навіщо навівати на людей смуток і страх, коли вони й так досить залякані й пригнічені.
Як і багато інших людей, що їм доводиться виконувати не вельми приємну роботу, ці двоє чоловіків ставились до своїх обов'язків дуже спокійно й зовсім не драматизували своєї ролі в механізмі так званого суспільства добробуту. Про свої справи вони переважно розмовляли тільки між собою, бо давно переконалися, що іншим дуже неприємно було слухати про таке, а надто як збиралося товариство за чаркою або їхні дружини запрошували когось на чашку кави.
Із поліцією вони зустрічалися щодня, але переважно з рядовими службовцями. Тому їм трохи лестило, що ними зацікавився комісар і навіть сам прийшов сюди.
Говіркіший із них витер рота зворотним боком долоні і сказав:
— Як не пам'ятати. На Бертсгатан, правда?
— Так.
— Хоч прізвище нічого мені не промовляє. Як його звали? Столь?
— Сверд.
— Нічого мені не промовляє. Ми прізвищами не цікавимось.
— Розумію.
— Та ще була неділя, а в неділю в нас повні руки роботи.
— А патрульного, якого я назвав, ви не пам'ятаєте? Кеннета Квастму?
— Ні. Мені до прізвищ байдуже. Але пам'ятаю, що лягавий там стояв, наглядав за нами.
— Це коли ви забирали тіло?
— Еге, коли забирали, — кивнув головою чоловік. — Ми ще вирішили, що він із грубошкірих.
— Цебто як?