Здебільшого вона йшла в Італію та Іспанію і давала йому чималий зиск. Ввозив він головним чином амфетамін і морфій, але брав замовлення й на інші товари, наприклад, на зброю.
Серед його кола Маурітсона вважали за людину, що може роздобути все на світі. Казали навіть, буцімто йому пощастило ввезти контрабандою двох слонів, якими йому один арабський шейх заплатив за двох молоденьких невинних фінок і коробку презервативів. До того ж дівчата були не зовсім невинні, а слони — білі. Щоправда, історія ця була вигадана.
— Нові кобури теж приніс? — запитав Мальмстрем.
— Так, лежать унизу в торбі з продуктами. Я б тільки хетів знати, чим вас не влаштовують попередні.
— Непотріб, — сказав Мальмстрем.
— Хоч викинь, — підтвердив Мурен. — Звідки ти їх узяв?
— З головної поліційної комори. А ці нові — італійські.
— Це вже краще, — сказав Мальмстрем.
— Будуть ще якісь замовлення?
— Так, ось тобі список.
Маурітсон похапцем перебіг його очима, мурмочучи собі під ніс:
— Десяток трусів, п'ятнадцять пар нейлонових шкарпеток, шість сітчастих майок, півкілограма кав'яру, чотири гумові маски, дві коробки патронів десятого калібру, шість пар гумових рукавиць, сир, банка маринованої цибулі, пиво, ганчірки, астролябія… що це, в біса, таке?
— Інструмент, яким вимірюють висоту зірок — пояснив Мурен. — Обдзвони антикварні крамниці.
— Гаразд, постараюсь…
— Так, постарайся, — сказав Мальмстрем.
— Більше нічого не треба?
Мурен похитав головою, але. Мальмстрем наморщив лоба, подумав і сказав:
— Дезодорант для Віт.
— Який саме?
— Найдорожчий.
— Гаразд. А як з дівчатами?
Обидва промовчали, і Маурітсон збагнув, що вони вагаються.